Юрій Андрухович - Московіада

— Што, касатік, стругапул малость?

Маленький тихий дідок сидить у кутку й доброзичливо спостерігає за тобою. Такий собі голуб сивенький. Вочевидь, був тут увесь час, поки ти блював.

— Мінєралкі попєй, родімий, мінералка оченно помогаєт, — каже вій.

— Та вже ніби легше, — тяжко зітхаєш.

— Ілі ложку мьоду прімі — как руко й симєт…

— Нічого, дзядзю, я витривалий, — пробуєш навіть зашкіритися.

— Нєбось, водку с краснєнькім жрал, галубчік?

— І не тільки, тату. Всі кольори веселки. Райдуги! — пояснюєш.

— Нєзя так, болєзнай. Щадіть сєбя падоть.

— Яке вже там, стрийку! Раз живемо — раз мучимося…

— Страдаєш, бєдннй? — Як усі, старче.

— А ти помолісь — полєгчаєт.

— Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він — Єдиний, і кожен хоче щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділ йти сфери. Ананас усе окотилося. Пани б'ються, а у хлопів чуби тріщать!

З такими старими людьми найкраще розмовляти мовою прислів'їв. Це їх переконує.

— Много зла в тебе накіпєло, ласковий.

— Бо я хотів з усіма жити у злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно. Ще перед моїм народженням долю світу було вирішено: свари і війни. А ви тут хто будете?

— Я чєловєк маленькій, — вичерпно повідомляє старий.

— О, то це про вас написано найкращі твори світової класики?

— Про мєня, любєзний, про мєня.

— І не тяжко вам отак жити — з такою неславою? Всі про вас усе знають…

— А я Богу молюсь. І помогаєт.

— А якому з них молитеся — російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?

— А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.

— На жаль, вуйку, правда — це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може, читали?

— Много, много зла в тєбє, мілай.

— Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, І лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки.

— Во храм хадіть надобно, Богу моліться. Он всьо прощаєт.

— Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити.

— Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє, — скрушно похитав головою дідок. — Літ би как-нібудь вивернуться! А на самом дєлє — только лень душевная да омєртвєніє. Не хочєт душа спасаться! І отягчілісь сєрдца ваші об'єдєнієм і піянством і заботамі житєйскімі…

— Може, ти й правду кажеш, старий, — мовив ти по короткій печальній мовчанці. — Може, я від завтра почну молитися, до церкви ходити. Тільки б якось нарешті звідси вибратися. Нагору! Бо це ж пекло, тату! Невже ти не відчуваєш? І що робиш у ньому, такий благий та мудрий?

— Вахтьори ми, — повідомив старий.

— А, тоді ти мусиш знати, як звідси виборсатися. Скажи мені!

— Што я знаю, сердешний? Я — чєловєк маленькій. Знаю только, што там, — він указав у напрямку залу, — піяпство І об'яденіє, а там, — указав на інші двері, ліворуч від дзеркала, — покойнікі совєтуются…

— Які ще в біса покійники?

— Атакіє. Важниє. Сінпозіум кашй-то.

— Симпозіум для покійників? Гарно!

— Строго по пропускам, касатік. Хочеш зайті, послушать?

— Не хочу я вже нікуди, старче! І навіть до покійників не хочу! Досить з мене на сьогодні. Мушу якось на волю видертися. Там дощ, машини, дівчата. Ліхтарі, парасолі. Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю — з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад. Або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати.

— Как знаєш, — знизав плечима старий.

Якусь хвилину ви помовчали.

І тут я знову повернувся лицем до дзеркала, друзі, й побачив. як там, у дзеркалі, відбитий мій двійник шкіриться її підморгує мені. Помацав рукою власне обличчя — нічого подібного, жодного вишкіру, ніяких підморгувань. А той, у дзеркалі, продовжує. Мовляв, нікуди мені не подітися — сценарій дня не завершений. Фінальний постріл так і не пролупав. І не вдасться мені від нього відвертітися, Так що день треба прожити до кпи Ія. Вичерпати його. Чесно і твердо.

У тиші скрапувала в раковину вода з нещільно закрученого тобою крана.

— Дідько з ним! Послухаю мертвих! Як воно бодай виглядає, тату?

— Самиє главниє совєтуются. Как дальше жить.

— Кому, покойнікам?