Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— У тебе класна зачіска, — почала я новий виток розмови.

— Зачіска як зачіска.

— Ти висвітлюєш волосся? — Він кивнув. — Не боїшся, що почне випадати?

— Як почне, я перестану висвітлювати. — «Як просто».

Ми знову сиділи в тиші, куняючи над гальбами.

— У тебе класний голос, — цього разу він обірвав мовчання.

— У тебе також, — повернула я комплімент. — Такий низький.

— Це від курива, — похвалився він.

— Ага.

Я зиркнула на Евку. Вона сиділа, покивуючи головою. Відсутня.

— Вже по другій, — озвалась я. — Треба йти.

— Ми вас відпровадимо, — запропонували хлопці.

Ми повертались у мовчанці.

— Гарний місяць, — зробила Евка останню спробу контакту.

— Круглий, — оцінив Вальдек.

Ми врешті дійшли.

— То як? Завтра можна перевозити лахи? — запитав Яцек. — Надвечір, гаразд?

28.07. Я саме закінчила переїзд до Евки. Швиденько, почасти завдяки кремезним м'язам Вальдека з Яцеком. Вони за півгодини заладували мої речі до Лешекового «полонеза».

— Даси собі раду? — пересвідчився Вальдек.

Я кивнула, і ми рушили.

— Непоганий той Вальдек, — оцінив досвідченим оком Лешек. — Виглядає, як добре надмуханий матрац.

— Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.

— Таж ніхто нічого й не каже, — обурився Лешек. — Я тільки оцінив його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?

— Треба, але він поїхав у відпустку.

— Хіба не можна піти до чергового лікаря?

— Не всі стрибають із квітки на квітку. — «Звідки в мені стільки їді?» — Я віддана пацієнтка.

— Але ж ідеться про звичайні рецепти, а не про купіль у ванні, де без губки і справді не обійтися.

— Лешеку! — гукнула я.

— Знов асоціації? Ти й справді повинна сходити до поліклініки.

— Нікуди я не піду. Крапка.

— Крапка то крапка, — знизав плечима Лешек. — Я це якось переживу. Евка, на щастя, їде.

— Їде? — здивувалась я. — Вона нічого мені про це не казала.

— Бо вона й сама ще не знає.

— А ти знаєш?

— Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.

— Де?

— В Льйорет де Мар, представником від фірми.

— Круто, — мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без Евки?

— Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.

— Може, спробуєш гіпноз? — невпевнено запропонувала я.

— Я пробував, — зізнався Лешек. — Шість років тому, ти знаєш коли.

Знаю. Шість років тому Лешек повідомив батькам, що він гей. «Чи ти завжди мусиш іти в ногу з модою?» — розплакалась його мама, а батько поплескав по плечі і заявив: «Не переймайся, сину. Це, напевно, можна вилікувати. Спробуємо все: психотерапію, гомеопатичні ліки, акупунктуру, гіпноз, навіть електрошок, як буде потреба». На щастя для Лешека, до електрошоку не дійшло. Його старий змирився з фактом, що іншим він не стане.

— Нарешті її іспанська до чогось придасться. Вона ніяк не могла знайти учнів.

— Пйотр колись хотів вивчати.

— До речі, що там у нього? — запитала я. Не бачила Пйотра після вікенду в Касинці.

— Він пішов, як тільки доріс до другого менеджера. Сказав, що мусить дбати про репутацію.

— Такі люди найгірші. Кар'єра. Не журися, ще зустрінеш свою половинку.

— Сам не знаю, — знизав він плечима. — Усі ці балачки про половинок здаються мені часом притягнутими за вуха.

— Ну що ти, Лешеку! — злякалась я. З усієї нашої компанії тільки він і я віримо в половинки. Я в половинки помаранчі, а він у половинки банана.

— Це дуже сумна теорія. — Лешек запаркувався просто під Евчиним вікном.

— Сумна? Я завжди думала, що оптимістична. Десь там, за горами, за лісами, а може, тут-таки поряд живе хтось, ідеально до тебе допасований.

— Що це, власне, означає — «допасований»? Ідеальний отвір?

— Залиш свої анатомічні розсуди для своїх колег з гей-фестивалю.

— Малино, у тебе і справді все із чимось асоціюється.

— А хто згадував про отвір?

— Я тільки розмірковував над значенням слова «допасований». Бо я, власне, не знаю, що воно означає. Адже на кожному етапі життя ми маємо інші погляди, інші потреби й смаки. Якихось двадцять років тому я закохався б у кожного, хто любить Рекса та індіанців, а ненавидить шкварки й пінку на молоці.

— Я теж, — здивувалась я.

— А зараз? Самої симпатії до Рекса мені не досить.

— Мені також. Він ще мусить любити ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки» й романи Воннеґута.

— Саме в такій послідовності?

Я кивнула.

— Ти не думала над тим, щоб змінити стать?