Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Боже, яка підозріливість. Якийсь маніяк.

— Колишній психотерапевт, а тепер директор школи менеджменту.

— Що ти тепер робитимеш? — запитала я.

— Здурію й замовлю ще одне. По правді, у мене до першого зосталося тридцять злотих. Але я маю це десь.

Ну-ну. Назрівають зміни.

23.07. Ми врешті почали шукати. Евка прийшла до мене близько другої, і ми сіли писати оголошення. Це нелегка справа. Треба обміркувати зміст, приготувати папір, зарядити принтер. Виявилося, що закінчився порошок. Тож будемо писати від руки.

— Пиши: «Вишукана квартира для двох осіб».

— Вишуканою може бути сцена у фільмі, — скривилась Евка, — а не квартира.

— Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири дні.

— Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.

— Припустімо, — дошкульно всміхнулась я. — А якщо я нікого не знайду?

— Плюнь і розітри.

— А якщо все ж таки?

— Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?

— Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю напругу. Чого ми стільки чекали?

— Ми чекали позитивного розвитку подій, — пояснила Евка. — Який не настав.

— Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину теорію.

— Певно, в Йольчину?

— Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.

— Тобто після того, як він став жити з Лешеком?

— Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала собі, що світ — це театр, у якому ми граємо згори розписані ролі.

— Нічого нового.

— Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі. Б'ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.

— Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що автор п'єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі невдах.

24.07. Я — так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть, час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не вийде?

26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим скандалом.

— Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.

— Нарешті? Я майже не виходжу з хати.

— І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?

— Але я підходила.

— Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької матері.

— Ти не стара, — наважилась я її злагодити.

— Не змінюй тему!

— Мамо, я щотижня до вас телефоную.

— Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.

— Що вибачити? — не зрозуміла я.

— Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.

Ой, бабуся страшенно образилася б.

— Що знову трапилось?

— А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?

— То нічого не трапилося?

— Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.

— Від батька?

— Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я — несправедлива, ти можеш у це повірити?

Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала справу її виступу перед п'ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих дешевої розваги.

— Чому вона так вважає?

— Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?

— Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.

— Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!

— Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…