Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Далеко?

— Дільниця Старовіслянської, два кроки звідси.

— Дорого?

— Тільки 450 злотих плюс квартплата. Зате маєте велику кімнату з кухонною нішею й лазничку. А також інші вигоди.

— Коли можна подивитися? — запитав інший хлопець.

— Найкраще сьогодні, — запропонувала Евка. — Дати вам адресу?

Вони записали і сказали, що зайдуть об одинадцятій. Обидва. Ми пішли наліпити останні два оголошення, аби рушити додому. Треба трохи вирівняти територію.

— Мені здається, вони ковтнули наживку, — озвалась Евка.

— Нічого не кажи, бо зурочиш.

— Зайдемо на мале?

— Але тільки на одне.

Була майже десята, коли ми завернули до «Алхімії». Спокійно вицмулили одне велике. Час повертатися.

— І то негайно. Майже одинадцята.

— Не перебільшуй, — заспокоїла мене Евка. — Ще цілих п'ятнадцять хвилин. Ми дійдемо за п'ять. Зостанеться десять.

— Не знаю, чи встигну прибрати за десять хвилин.

— Зі мною? Легко.

Ми встигли. Розправити накидки. Брудні лахи й папери до шафи. Тарілки, склянки й пательні під ліжко. Ліхтарики для настрою. Похлюпати дезодорантом. Відчинити вікно. Зачесатися. Підкоректувати очі.

— Одинадцята нуль три. Ти маєш блиск для губ?

— Лежить біля цукру. Вони прийдуть?

— Мусять.

Дзвінок. Прийшли.

— Гарно тут у вас. Настрій. Стільки ліхтариків.

— Дякуємо. Хочете побачити лазничку? — я прочинила двері.

— Це і є лазничка? Су-упер, — озвався вищий, здається, Яцек. — Останнім часом я ходив купатися до студентського гуртожитку.

— Ну-у, — притакнув другий. — Улітку ще нічого, а от узимку… Коли ми йшли Алеями в тюрбанах, не було людини, яка не оглянулася б.

— Ми протрималися до березня, — додав Яцек.

— Це і так довго, — з повагою сказала Евка.

— Ну-у, — притакнув товариш Яцека. — В листопаді ми платили тільки по сто злотих. Коли позвозили свій мотлох, власник підвищив іще на двісті. В грудні, коли ми вже осіли, пригнав із новою надбавкою.

— А під час сесії, коли людина не має часу навіть на сон, а що вже казати про пошуки іншого житла, забажав по чотириста з носа. Потім ще наказав нам відгортати сніг, прибирати на сходовій клітці й тягати вугілля.

— Коли він став вимагати поремонтувати дах, ми виїхали.

— Останні місяці спали де прийдеться, але скільки так можна, правда?

Ми з розумінням покивали. Власне, скільки так можна.

— Ну і шукаємо чогось, якоїсь хати чи що, — поінформував нас Яцек.

— І трапили дуже вдало, бо ми саме шукаємо когось до хати, — відказала йому Евка. Хвилину ми стояли мовчки, покивуючи головами. Що ніби зважуємо, розмірковуємо.

— То як, Яцеку? — озвався нижчий. — Беремо, ні?

— Треба підписати якусь угоду чи ви покладетеся на слово скаута?

— Певно, що підписати угоду. Можемо навіть зараз.

Ну і ми взялися до діла. До першої все було готово, угоду на квартиру (від завтра!!!) підписано, тож ми ще заскочили з хлопцями до «Алхімії». Якщо вони ставлять…

Сидимо біля каміна. Цмулимо пивце, покивуючи головами.

— До речі, я не знаю, як тебе звуть, — почав Вальдек.

— Малина.

— Це, мабуть, модне ім'я.

— Це ще чому?

— Я недавно дивився «У ході розмови». Там виступала така наквацяна краля, підтоптана, але ще може бути. І каже, що має доньку Малину.

— Я не дивлюся цю передачу, — відрубала я.

— Я теж, але той кавалок мене реально зацікавив. Раптом виявилося, що та Малина лікується в дурдомі. Її стара в рев, аж уся порозмащувалася. Кажу тобі, труба діло.

Сподіваюся, моїх червоних вух не видко. Добре, що так темно.

— У тебе що, температура? — поцікавився Яцек.

— Може бути. — «Після того що я щойно почула».

— На температуру найліпше гаряче пиво. Замовити тобі?

— Доп'ємо спочатку це.

Отож допиваємо.

— Класна музика, правда? — сказала я. Чого ж отак сидіти, мовчки?

— Може бути, — усміхнувся товариш Яцека, Вальдек.

— З «Матриці».

— Ну, я не знаю, — зізнався Вальдек, куняючи над гальбою.

— Ти не бачив «Матрицю»?

— Я не люблю такі фільми, — пояснив він.

— Але цей і справді хороший, — спробувала заохотити я. — Багато бійок. Стрілянина, гарна дівка у шкіряних штанях.

— Не знаю, може, варто сходити. Але я не люблю кіно, воно мене знуджує. Якось три роки тому пішов та й заснув. Тільки квиток змарнував.

— Ти навіть бойовиків не дивишся?

— Жодних. — Вальдек зробив ковток пива. — Ну, може, щось закину часом у «відак». Якусь комедію. «Тупий і ще тупіший», щось таке.

— Ага, — замислено покивала я.

Сидимо далі, не мовлячи ані слова.