Мирослав Дочинець - Вічник

Иншим разом молодий газетяр несподівано спитав, де б я бажав мати могилу і яку. Спочатку я відмахнувся, але тут же подумав: се дуже природне запитання. І спробував дати відповідь:

«Хочу, щоб поховали мене так, як і всіх ховають. Я був такий, як усі. Камінь на могилі не обтяжить мене, бо й сам я був камінцем, що котився по сій землі, аби не порости мохом. Добре б не щербити камінь різними написами. Та коли вже треба додержати звичай, нехай виб'ють на камені такі слова: «Дякую тобі, Боже, що я жив на сьому світі».

Допитувався він і про те, як і скільки я молюся.

«Без молитви, як без одягу, я не виходжу з дому. Молитви мої короткі і зазвичай подячні й покайні. Але, буває, щось і прошу для себе. Прошу потрібности. Щоб я був потрібний иншим, потрібний Господу і був потрібний собі. Се три камені, на яких постає моє земне життя».

Якось він подячно зізнався, що багато чого навчився в мене.

«Се я в тебе повинен учитися, хлопче».

«Чому?» – дивувався він.

«Ти шкодуєш про те, що було з тобою раніше?»

«Ні», – відповів хлопець.

«Боїшся того, що буде в майбутньому?»

«Ні».

«Робиш те, що тобі подобається?»

«Так».

«Зустрічаєшся з тою, котру любиш?»

«Так».

«Товаришуєш з тими, з ким тобі цікаво?»

«Так».

«То чого ти в мене ще хочеш навчитися? Я сам усе життя сьому вчуся. А ти, завдяки своїй здоровій молодости, вже се маєш».

Одного разу він пожалкував уголос, що не має якоїсь високої мети.

«То не біда, – розважив його я. – Не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану. Пливи життям і тримайся твердих берегів. І знай, куди пливеш. Коли се знаєш, можеш не боятися течії. Можеш покластися на неї і вона принесе тебе туди».

Відкрив я йому і велику таємницю статей. Чоловік прицінливим зором бачить у жінці лише тіло й очі, а все инше придумовує собі. Жінка чує тільки його голос і вгадує потрібний їй запах, а все инше навіює собі. Так вони знаходять одне одного, дві половинки любови.

Коли я підупав на силі, мусив перебратися на добування до родича за Перевал. Прощався зі своїм молодим другом, до якого встиг прихилитися. Ми обидва були сумні, і він чекав якогось напуття. Тоді я сказав йому:

«Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то тяжка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до иншого серця. Лише його повнота наповнить твій словесний рядок. Нехай писання твоє несе читальникам світло, знання і задоволення. Инакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»

Навідав я і Чорний ліс. Він і далі лишався заповідною цариною, хоча й намірялися прорубати сюди дорогу. Та її завалило камінням. Через те заглух і потічок із золотою водою. Довкола базарувало нелякане птаство і розкошувала звірина. Ніхто не тривожив костей спалених лісових братів. Я поставив на тому місці невелику каплицю. І віконце припасував так, щоб сонце кожної днини затеплювало свічу на гранітній плиті.

«Їх немає, – мовив я до височини, що синіла через смарагд модринових крон. – їх немає, але я ще тут – твій служник. І нехай і далі все зі мною стається по Твоєму слову».

Там було тихо і спокійно.

De mortius aut bene aut nihil. Небесного їм усім горожанства.

Приходить час, і тиша вічности запливає в тебе, як ти колись запливав у ріку чи море. Якось під мукачівським замком я купив у старої швабки столярний інструмент. Темні лискучі рубанки, стамески, свердла, молотки, коловорот. «Се ще інструмент мого діда, – врочисто пояснювала бабка, загортаючи в ганчір'я іржаве залізяччя і побиті шашелем стусла. – Він сам його зробив і майстрував ним по всій латоричній долині. Навіть у графа Шенборна. І батько з ним робив, і чоловік».

Вдома я перебрав сі речі, вичистив і розвісив по стінах робітні. Старе, відполіроване руками дерево тьмаво світилося, променило тепло. Я радо брав його до рук, хоч мав і новіший інструмент. І все більше призвичаювався, закохувався в ті поробки. У тихі благодатні вечори в майстерні не перестаю дивуватися мудрій зручности й податливости сього нехитрого, на перший взір, примітивного реманенту. І щоразу з лагідною вдячністю і захопленням думаю про старого майстра з-під Паланку. Я й імени його не знаю, але дарунок його вмілої і доброї руки завжди зі мною.

Мабуть, се і є крупинка людського безсмертя.

Дійшовши перестиглого віку, я все частіше зазираю за плече – що там лишилося? Де мої сліди розуму, душі й серця? І нічого не бачу. Бачу лише жменьку ягід, розсипаних на лавиці в саду. Се моє минуле, моє сьогоденне і будучне. А ще – серце, живе серце. Воно кам'яніло на студених вітрах, а я його відживляв знову і знову.