Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Бо се твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.
Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти. Ти знову 6 дорозі. І се головне – бути в дорозі.
Коли не знаєш, що робити, встань і йди. Се вже робота. Між людьми, між деревами, між думками знайдеться твоє призначення, потреба твоєї присутности.
Як тайно вивезли мене до Греції, так у потайній – 250 – каютці й привезли назад. Свинцеве хмаровиння насідало на обдерті бараки. Я зійшов на загиджений, вибоїстий берег і відчув, як вивітрюється з мене накопичене за минулі місяці тепло. Під бетонним дашком продавав квіти грузин. Вітер шарпав мутний куполок церати, під яким скніли гвоздики і горіла свічка. Для тепла.
«Собачій холад, кацо, – кивнув мені носатий гендляр. – А в моєй Колхідє січас созревает хурма. Нєжний і сладкій, как губи девушка. І пачему нас так гоніт па міру судьба-зладєйка?»
«Потому, что жізнь наша – копейка», – сказав я, пригадавши лагерну приказку.
Грузин вищирив разки білих зубів.
Клопотами тутешніх греків, друзів Захаріоса, мені нарешті справили паспорт. Тепер переді мною стелилися вільні дороги. Вертатися в Закарпаття (зараз так називався мій край) я не важився. Хто там чекав січовика з каламутним життєписом? Якраз тоді трапилася мені на очи газета (потрібне чтиво приходить у потрібний час) із розповіддю про наукові досягнення Кадочнікова. І я зателефонував йому, аби виказати свою радість, аби ще раз подякувати за добродійництво.
Кадочніков зрадів, жваво допитувався про мої походи. Я коротко переповів. А він басисто загудів у слухавку: «Не кличу тебе в Москву, бо се не твоє. Але маю для тебе прецікаву роботу. Чув щось про Колхіду?» – «Чув», – засміявся я. – «Мій приятель з інститута Вавилова збиває команду для вивчення каучуконосів у Колхіді. Програма на три роки. Підписуйся, не пожалкуєш». – «Хіба я про щось колись жалкував, брате?» – відповів я. – «Ну от і ладком. А навесні я й сам до вас прищу». Так воно й було.
... Колхіда. Розморені цитринові сади, волохаті джмелі в магноліях, дерев'яні хижки на палях, чайні тумани в межигір'ях, дикі коти, що виходять з рододендронових лісів до духанів на запах печеної козлятини. І двісті сорок днів у році – дощі, водяні вали, що несуть вулицями намул, золотих сазанів і малярію.
Коли тут хтось помирав від лихоманки, на терасі вивішували чорну бинду. Коли хтось народжувався – стріляли з ґанку в небо і частували перехожих ізабеллою. Ріки Хопі й Ріон збирали каламутну воду із джунглів і ліниво гнали її в море. Ми висушували ті береги і обносили їх піщаними валами. А затим висаджували американську гваюлу з сухим каучуком у стовбурах і яванську тростину, що дає міцний клейстер для аеропланних пропелерів. Сі рослини мали укріпити військову міць. Оговтавшись від тяжкої війни, «страна» готувалася до нової.
У вільні дні я брав пса і вибирався з мочарів у Гурійські гори. Там під розвалами давньої каплиці палив ватру. Голубий вечір сідав на плечі. Пес хапав зубами летючих мишей, а я поглядав на свої саджанці за жовтоводим Супсом. Колись я палив ліс у Карпатській котловині, рубав його на Печорі, змірював ногами на Сіхоте-Аліні, ностальгійно виглядав гаї у Греції, і ось тепер я висаджував ліс. І се збурювало в мені незнайому радість.
Від недалекої саклі приходив з кошелем старий мінгрел Вано, стелив кукурудзяне листя і клав на нього сир, вівсяні коржі і обплетений бутлик. У перші навідини він запитав мене:
«Звідки ти, добрий чоловіче?»
«З Карпатських гір», – сказав я гордо.
«А що, хіба гори такі різні, що треба шукати чужі?»
«Гори однакові, – сказав я. – Вода в них різна. Тому й люди в різних горах різні, і квіти, і запахи, і смак
молока».
«Добре кажеш, батоно. Вода всьому голова. І молоко приїдається, і від вина, буває, кривишся, а до води рука завжди тягнеться. І вдень і вночі».
Ми говорили голосно, перегукуючи шум ріки. Вано, розпростерши на землі бурку, засиджувався до півночи, аж поки його не навертала додому жона, на тридцять років молодша за нього. Якось я вголос зауважив, що він на свій вік ще бравий молодець. Як майже і всі його одноплемінці.
«Мені ніколи старіти, – відмахнувся Вано. – Я завжди в дорозі, і старість не встигає за мною. Якщо ти завважив, мінгрели більше їздять верхи, ніж ногами ходять, а танцюють і співають до самої смерти. Зі старістю я звикся, а зі смертю домовився. Сказав їй: я не лізу в твої справи, а ти не лізь у мої... Живу я, не обтяжуючи себе земними благами. Бо земне гне до землі, а небесне – дарує високу і ясну, як небеса, радість. А ще в моєму спожитку весь час гранати, сир, червоне вино, буряки, горіхи. І не треба цуратися жінки аж до останнього твого зітхання. Ніщо так не гріє старечу кров, як молоде вино і молода жінка. Але спати слід у різних ліжках, ще ліпше в різних покоях. І тримати ноги в теплі, а те, що вище – в холоді», – поблискував лукавинками очей проти вогню збитошний горянин.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу