Мирослав Дочинець - Вічник

Десь я читав, що ескімоски мають чисто стерті зуби. Се від того, що вони зубами, змочуючи слиною, перетирають кожну пілку шкури. Моя метода справдилася й без сього. Оброблені таким побитом шкури ставали ще м'якшими після того, як я звільна висушував їх над димком. З тихою гордістю приміряв я шматини хутра до стегон.

Така удачливість розпалила мою мисливську хіть ще більше. Я з серцем звіра нипав лісовими обродами, хапаючи ніздрями тривожні повіви, стріляючи оком у ворухкі закамарки, вловлюючи вухом найменші шерехи. Я сам застряв у путах долі і тепер розумів звіра. Я поважав і жалів його, але мусив принести його життя в жертву своєму життю.

Уявно одягався я в шкуру звіра, приміряючи на себе його сторожку спритність. Розчинявся в зелених габах буйнотрав'я, вживляючи в них свій дух, утверджуючи свою приналежність. Годинами кам'янів-завмирав у чеканні. Скулившись на колінах, вибирав якусь яскраву цятку і впивався в неї очима. Мій позирк застигав, склів, прив'язував мене тугою ниткою до живої околиці, і в сій мовчазній молитві я переставав чути своє дихання, биття серця, вагу одягу, чутливість шкіри. Відчував, як твердне в мені терпіння, як вивільняються скарби затаєної нервової сили. Безмірно вищої сили за потугу рук, ніг і зубів, що вірно служили мені на сьому дикому просторі.

Навчися і вмій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть, якщо вже нічого чекати доброго, все одно – чекай. І коли нічого вже не можеш робити, не просто сиди і лежи, а – чекай. І навіть, коли відходиш, – чекай. Чекай до прощального віддиху.

Иншим часом я гострив окомір і набивав руку в метанні каміння і палиці-списа. Вряди-годи се оберталося в помічний промисел. Так можна було добути білицю на дереві, тхора, бурундука, иншу дрібноту, якою кишіли сі нетрища. Давали своє і пастки, які я вигадливо доладнував. Одні кріпилися до зігнутого деревця, яке підтягувало тваринку, коли вона туди встромляла голову. Другі чатували над норами. Треті проколювали гострими кілками. Навчився я підпирати кам'яні брили з приманкою, змудрував ударну ловинку з колодою, що падала, коли звірина зачіпала захований у траві шнурок. Так попалися борсук і лисиця.

Моя пелерина з клаптів хутра росла. Я зшивав її тоненькими сухожиллями, пробиваючи шкуру голками з акації. Тепер вона м'яко встеляла мою лежанку, а коли прийде на те час, я буду кроїти з неї вдяганку, шапку, взуття. Майбутня студінь уже не так мене страшила.

Відколи я заґаздував у лісовому видолинку, велика звірина сюди не потикалася навіть уночі. У теплому мочилі, що булькало сірчаними пухирями, спочивав інколи я. Тепер я зрозумів, що сюди принаджувало дичину. Темне густе баговиння пестило кістки, витягувало з мускулів утому, шовком крило обвітрену шкіру. Після купелі волосся в'юнилося й блищало, як руно. Тверділи нігті, що в моїй усякденності були незамінним інструментом. Подряпини й ранки – $-

затягувалися. Тою рідкою коломаззю я споліскував рот і чистив гілочкою дикої черешні зуби. (Чистий рот – чисті слова, чисті зуби – чисті думки.)

Скалу, що тулилася до водойми, вкривали чорні краплини, неначе задубілий піт гори. Якось я відколупнув окрушину і поклав до рота. Язик обпекло, солона гіркота зсудомила ясна. Але диво – рука потяглася за новою порцією. І вона розтанула в роті жаданим трунком. Гора плакала мінералами, які припали до дяки моєму піднебінню. Отже, були потрібні організму. Чи не їх злизувати прибивалися кози? Якщо так, то се може бути доброю заманкою.

І в кліп ока визрів замисел. Я подався на закрайок долини, де чорне запинало смерек сусідило з кручами. Там губилися сліди ратиць, сіріли недавні бобальки. Сюди, міркував я, з бескеть спускалися кози на тучну пашу і за принадною смолою гори, поки я не потривожив їх сусідством. Сюди належало їм принести лакомину. І я взявся до роботи. Вибрав урочне місце під кам'яним стрімчаком. А з другого боку став громадити брили. Так, аби між ними лишався вузький лаз. Щось на штиб того, що зводив для риболовлі, лише тепер на землі.

Коли стіна вивершилася, лишалося найтяжче: видовбати у твердій крем'яниці яму. Ніж я сокотив, як око, ножем я лише гострив древка. Вони та кам'яні рубила були моїм землекопним інструментом. Жменя за жменею, камінь за каменем – натужно точив я підошву гори. Піт, що стікав з мене, м'якшив породу, холодив напечене сонцем рубило. За день із ямки вигрібалася якась кошарка землі. Я плівся на свій стан, аби щось пожувати і зробити карб у календарі. І замертво падав на постелю, притулячи до себе сон, як лист до рани.