Мирослав Дочинець - Вічник

«Господи, ось я тут, слабий і убогий, що втратив світ і себе втратив. Вже далі заблудити не можна, нижче впасти теж. Бери мене, Господи, в свої руки і роби зі мною, що хочеш».

Припутник холодив потилицю, лоскотав вуха. Його цупкі, жилаві листки вже звикли до моїх ніг на сьому путівці і тепер податливо горнулися до тіла, віддаючи свою зелену росу, свою живильну одкорінну силу. Я лежав і думав:

«А хіба я не той же припутник біля стіп Господа, податливо готовий узнати Його розмисел? Малий живий хрестик у дикому лоні гори».

Ми нічого не даємо сьому світові. І нічого не забираємо в нього. Ми – золоті піщинки ріки часу. І ріка ся виносить нас туди, куди належить, і тоді, коли приходить час. І все довкола, що видається тобі прекрасним, – твій насущний хліб душі.

Ніколи не думай, що сієш у пустий чи неродючий ґрунт, що твій плід не зійде, затопчеться. А якщо і вродить, то ш хосен иншим, а не тобі. Просто сій, бо так належиться тобі, котрий ходить по сій землі. Бо йти – насінина, кинута з Неба.

Я долонями гладив, грів землю, що стала мені неспогаданим притулком, відкривала мені свої дари.

А до серця чомусь прибивалися слова, які я почув на Красному полі перед атакою. Його називали всі Попиком. Сухенький, тихий, мовчкуватий, з книгою за ременем. Казали, вчився в православній семінарії, та хтось наклепав на нього, що водиться з січовиками, – вигнали. Може, через се й кликали його Попиком. Ми з ним числилися в одному рої, і на насипі під Рокосовом лежали плече в плече. Я гризся страхом, промикав тверді клубки в грудях. А Попик читав свою книгу і навіть щось чиркав там грифликом.

«Ти не боїшся?» – запитав я.

Він обернув на мене свої сумирні очі з білими кліпками:

«А що коли й боюся? Що і для кого се важить? Нічого не варт боятися, крім самого страху. Нас більше страшить самий страх, а не те, що від нього стається».

«А що має статися нині?»

«Божа воля, братку», – з могильним спокоєм одказав Попик.

Ще більшою студінню завіяли в моє серце ті слова.

«Як гадаєш: ми їх поб'ємо? Мусимо, правда? Батько Волошин каже, що на нашому боці Вітцізнина і Бог...»

«Бог на боці великих батальйонів», – сумовито мовив він.

«Як ти кажеш?»

«Не я кажу, Наполеон так казав. А в нас і стрільців мало, і гверів, і патронів...»

«То чому ми тут? – не вгавав я.

«Бо се – хрест, – одрізав Попик. – Хтось його мусить понести й через се поле».

«Але чому ми? Ми ж не вояки. Я мав би займатися науками, а ти – хрестити й вінчати. Кожному своє, чи не так у Письмі писано?»

«Се, братку, хрест. А хрест вище за всякі науки й священство».

«Але ж се можна обминути... сього можна уникнути перед лицем пустої смерти...»

Його тонкі бліді губи витончилися ще більше, а в провалених очах застигла тверда рішимість:

«Кедь утікаєш від свого хреста, він тебе роздавить», – почув я зовсім тихе.

І скрижанів: такий молодий і таке каже.

«Звідки ти се знаєш, Попику?»

«Фізика! – коротко видихнув хлопчище. Він зважив на тонких перстах патрон, а тоді поклав його на землю перед зеленкуватою мушкою, загородив їй дорогу. Комашина стала перед перепоною, хотіла обійти її, та Попик посунув патрон уперед. Мушка обернулася і подріботіла назад. Тоді Попик цоркнув нігтем по патрону – і той вдавив сіромашку в глину. – Фізика», – повторив він, уперши в мене свої сірі, як олов'яні кулі, очі.

Мені сперло дих. І я не знав, що повісти. Товариш прочитав журу на моїм лиці і злагіднів голосом:

«Все, що з нами стається, – благодать, казав пророк. І тому, що в нашій силі, те й жертвуймо. І Божа сила примножить наші малі сили». – Він іще хотів щось сказати, але тої хвилі загалайкали наші старшини, бо з Великої Копані вочно проявилися зелені шкатулі мадярських танкеток.

... Снаряд, що тоді сказив мені руку, дрібно посік Попику плечі. Він піднявся на прямі ноги, ніби здивований тим, і хрестом упав на іржаву рінь. А я, закусивши криваву губу, поніс свій хрест далі...

Сутемні сни не випускали мене зі своїх давких обіймів. У них я продирався через сліпучу вогненну тунелю і з боків простягали кощаві руки мої цімбори-войовники, що лишилися лежати горілиць на притисянському полі, і ті, котрих гнали потому зі мною на Перевал. Мовчали їх сірі полотняні губи, лише очі горіли колючим огнем. Я не пам'ятав їх імена, але вгадував лиця. І звивався вужем, аби ті руки не перейняли мене, не потягли в темні липкі вирви. І чув знайомий голос: «Нащо йдеш за нами, хлопче? У сій ямі вже неє для тебе місця». То був сотник. Він стояв осторонь, спершись на піхви від шаблі, правий вус його понуро звисав. Агліцький френч дірявили припалені ямки. «Що то?» – звідав я. – «Польські кулі, – відповідав сотник. – їх кожному вділили на Перевалі». – «Господи Ісусе!» – гойкнув я. – «Ісус лишився на полі, – зронив сотник. – З нашими душами. А ти чому, хлопче, привів сюди свою?» – «Бо в мене нікого не лишилося, крім вас», – пояснював я. – «Нас немає, а з тобою, хлопче, весь світ, який потребує тебе там, де ти є, – лагідно провадив сотник. – Іди собі геть від дерева хреста, іди до свого дерева життя...»