Анатолій Дністровий - Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Я ніколи не подорожував, ніколи не покидав Україну, тільки єдиний раз, ще в дитинстві, їздив з батьками в Крим, але про це пам’ятаю туманно. Ми десятилітні з Аллою (дочкою сусідів) без трусиків, погано поставлені намети на брудному піску, потім, здається, кілька днів шторму, велетенських хвиль, а ще обіди в жахливій їдальні, пенсіонери-буряти (як сказала мама), що пригощали мене морозивом, кожного дня п’яний у дим тато, і моя мама, яка любила прогулюватися в горах із батьком Алли. Але найбільше пам’ятаю, дорогу додому на наших 3-х «Жигулях» і Алиній 21-й «Волзі», коли ми з Аллою, сидячи в моїй машині на задньому сидінні, виставляли свої голі дупи водіям, що їхали за нами. Павлику, так не можна, Павлику, — сварила мене матір. Алла хихотіла від задоволення (це ж її була ідея!), коли мене покарали, і дражнила: «Павлик — равлик», «равлик — Павлик». Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер’єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані. Уяви: ти і я — тільки ми самі — й подорожуємо. Карпати, гуцульський регіон, місцева смачна кухня, потім куди? — можна на Полісся, Шатські озера, білі гриби, копчений вугор до пива. Тільки ти і я… Мої мрії, якби на них міг подивитися сторонній, мабуть, були б схожими на марення шизофреніка, який присвячує себе світові своєї розбурханої уяви.

Ліниво їм, шлунок капризує, ніби йому не подобається те, що пропоную. Тільки кава бадьорить, до тіла одразу вливається свіжа порція енергії, внутрішньо я ніби випрямляюся, підтягуюся. Як добре, що існує кава. Якби її не було, то десятки, а може, сотні мільйонів людей щоранку йшли у своїх справах із приреченим, кислим виглядом. Колись у Європі за каву карали, от йолопи — карали за таку радість життя! Дрібними обережними ковтками п’ю каву, з горнятка лине легка пара, торкається мого обличчя. Після спекотної ночі моє тіло липке і неприємне, хочеться пірнути в басейн чи озеро. Душ рятує лише на незначний час. Такого спекотливого серпня не пригадую, о цій порі мали би бути набридливі дощі, а після них — лагідно-теплий і безхмарний вересень. У світі все докорінно змінюється, навіть погода й пори року: не зрозуміло, літо чи осінь, зима чи весна. Вирішую зараз же їхати на Дніпро, поки нема обідньої спеки, поки не придумав собі ніяких проблем чи нагальних справ. Адже наше життя — непередбачена річ, може зателефонувати або зайти знайомий, маючи до мене справу, а тоді… тоді не знати, чи згадаю про Дніпро. Зрештою, не знати скільки часу ще протримається така прекрасна погода. Нашвидкуруч збираюся, беру все необхідне. Довго шукаю плавки, не пригадую, де міг їх закинути, на полиці у шафі перевертаю купу футболок, светрів, сорочок. Нарешті знаходжу.

Тролейбусом добираюся до «Либідської», сідаю в метро й їду в Гідропарк. Вода тут, кажуть, гидотна, але мені ліньки пхатися на Труханів острів, де вона чистіша. Людей — як тарганів на комунальній кухні: переважно похилі пенсіонери та підлітки, які великими ватагами пиячать (як можна пити в таку спеку?) і горланять на пляжі. Кілька гарних дівах скидають купальники, я любуюся білосніжними грудьми. Ну просто сексуальна революція в Києві! Неподалік у невеликому лотку купую в смаглявої продавщиці тепле пиво, бо холодного нема, вона виправдовується, що в холоднику пиво не встигає охолонути — його тут же купують. Знаходжу вільне місце між двома гучними компаніями підлітків, серед яких є кілька симпатичних кицюнь і одній із них, фарбованій під баклажан, показую язика. Вона спершу здивовано кліпає очима, а потім усміхається. Один із коротко стрижених шмаркачів, схожий на гопа, зиркає по боках. Пиво геть погане, недопиту пляшку викидаю в смітник. Без особливої охоти заходжу в брудну воду, кілька разів пірнаю.

У воді думаю про тебе, стає сумно, що я тут сам. Одягаюся й прямую до метро. Ще один день накрився — думаю про себе, мляво придивляючись до виснажених спекою пасажирів. Вдома я знову ліниво читатиму, розвалившись на дивані з олівцем у руці, і нічого не відбудеться. В книзі підкреслю з десяток цікавих думок, ідей чи рядків, деякі візьму на озброєння до майбутніх статей, переписавши їх у записник, і — все.

Пообіднє сонце добряче припікає. Останні потуги теплої пори.

Я так стужився за тобою, що не знаю, чи вистачить терпцю щодня, щогодини, щомиті думати про це. Інколи уявляю: відверто, ніби на сповіді, розповідаю тобі, як увесь цей час жив, що думав, що зі мною відбувалося, з ким спілкувався, що прочитав. Мабуть, ти лише б голосно сміялася з моїх розповідей. Мені здається— і я цього трішки боюся, — що ти б мене більше не кохала, бо я не такий, яким був за першої нашої зустрічі. Господи, ти навіть не знаєш, який я тепер , про це навіть я не здогадуюся. Минуло небагато — тільки півтора року, а пережито — ніби добрячий шматок життя. Всередині нас, у наших почуттях час може протікати довго й непомітно, а нам, вічним невдахам, здаватиметься, що минула ціла епоха. Насправді — це насміхалася над нами мізерна, куца мить, котра ніби насолоджувалася своїм обманом.