Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

У будинку ще довго залишалися її речі. Парфуми, помади, тіні, зубні щіточки, гребінці з вичесаним волоссям, ліки, взуття, купи манаття, майтки і колготи — все, що просякло її запахом, відбитками її пальців, її подихом. Я виносив їх у садок і спалював. Коли я дивився на полум’я, мені ввижалося, що я спалюю свою дружину, адже разом із тими речами згорало щось більше — тепло її тіла, дотики пальців, вуст. Жмут волосся, намотаного на щітку, спалахнув особливо радісно, вдаривши у ніс смородом. Мені здавалося, що сам я з кожним таким спаленням стаю дедалі чистішим і чистішим, проходячи чистилище перед тим, як потрапити в рай. Я розтягував це задоволення, хоча міг спалити геть усе одним жужмом, але оця поступовість давала мені змогу мовби й самому з кожною річчю горіти, пригадувати собі щось із нею пов’язане: де вона була куплена, коли була вбрана чи використана востаннє, а коли вперше. Отак поступово я стісував пам’ять про неї — стружка за стружкою, а вогонь реагував по-своєму на кожну річ, одну він хапав пожадливо і хтиво своїми мацаками і вмить ковтав, до іншої приглядався, заходив то з одного, то з іншого боку, облизував і прицьмакував, як справжній гурман, і так поволі відгризав по кавалкові, смакуючи, а потім ще довго танцював на рештках, блимаючи безліччю іскр, а деколи він шипів та лютився і навіть гучно стріляв, збиваючи вгору віяло попелу й диму. Щоб задобрити його, я підкидав гілки і старі газети, але жодного разу він так не тішився, як тоді, коли я жбурляв йому рисунки, ескізи, олійну ляпанину, на яких була зображена її матінка — хижа сова з розчепіреними кігтями, ненаситним кривим дзьобом і пронизливими очима. Христя так часто малювала її зовсім не тому, що з палкої любові намагалася зафіксувати якнайбільше образів у найрозмаїтіших ракурсах, аби потім колись, по смерті старої, милуватися ними, насправді вона просто змушена була використовувала матінку як натурницю, вправляючись у малюванні портретів, бо та її стерегла, як діамант у королівській короні, і нікуди не випускала. На окремих малюнках матінка була зовсім гола, хоча ледве чи вона розбиралася перед донькою, щоб позувати наголяса, як позують фахові натурниці, це вже донька в уяві своїй роздягала матір догола, домислюючи окремі невидимі частини тіла. Цікаво, чи бачила стара ці акти? Гадаю, що ні, бо її могли б збісити такі натуралістичні зображення її потворності — обвислих філейок, випуклих шинок і тлустих полядвиць. Я вдоволено спостерігав за тим, як ці важкі клуби, масивні ляжки, об’ємні обвислі груди деформуються, видозмінюються, всихають від жару, як вони випинаються і надуваються, відтак тріскають, зі щілин вистрибують червоні язики, і тіло матінки чорніє, скручується, розсипається, а вогонь у захваті танцює, танцює, як дикий острів’янин, аж поки не заспокоїться, зосередившись на якомусь шматті, лише час до часу грайливо моргаючи мені своїм червоним оком, щоб я пригостив його ще якимсь мальовидлом. Але ні, я ці малюнки не спалюю за одним разом, я спалюю їх не більше як по одному, я виношу їх у садок урочисто, наче коронну страву, хвильку тримаю в руках, розглядаючи, а потім лагідно, мов паперового човника, опускаю у вогонь, і він якусь мить пливе, гойдається, тремтить на його хвилях, так ніби й вогонь не поспішає, а придивляється і вагається, перш ніж обхопити з усіх боків і знищити дотла.

Мабуть, і вогонь відчував, що то була рідкісна мегера, яка могла щодня влаштовувати скандали і своєму чоловікові, і його матері, і доньці, і ніколи не втомлювалася дзявкати, цвіркаючи слиною і вибухаючи лементом. Чоловік, звикнувши споживати лише обіди, зготовані його матір’ю, ніколи не їв того, що виварювала його жінка, і це викликало невмолиму образу, яка виливалася у неабияку істерику: з виховною метою вона театрально виливала зупи через вікно, жбурляла шніцелі в унітаз, а кашу висипала йому на ліжко, водночас з усієї своєї зміїної душі знущалася зі старенької бабці, навмисне підкручуючи газ під її баняками, аби страва пригоріла, а коли її на тім було прилапано, то просто вимикала газ, підсипала солі чи перцю, доливала води до зупи або кидала кавальчик гнилого м’ясця, яке завше на такий випадок зберігала в холодильнику, акуратно загорнувши у кілька шарів целофану, а потім усе списувала на те, що бабця змаразміла і нічого не пам’ятає, не керує собою, але чоловік усе одно вперто не їв її обідів, бо варити вона так ніколи й не навчилася, і гадаю, у пеклі, куди вона конче мусила потрапити, варять на смолі смачніші страви. Вона не заспокоїлася доти, доки не загнала свекруху в могилу й чоловік нарешті не потрапив з головою і ногами у її цупкі павучі сіті. Звідтоді він уже так ніколи і не виборсався з них, надійно обплутаний, скручений і зневолений, змушений доживати віку в парі зі старою павучихою, трухлявіючи разом із нею, обростаючи мохом і лишаєм, ніколи не гадаючи, що будь-якої хвилі може настати той час, коли не буде кому й ложки води подати, не буде кому поховати, і тільки вітер і ніч прийдуть до них на могилу…