Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Далі вона вже не могла нічого говорити, бо я почав її цілувати, і слова тут просто зайві. Якраз вчасно, бо й із телевізора почулося уривчасте дихання Шерон Стовн.

Я стягнув із Віри халат і відчув, як під моїми руками закипає її гаряче тіло, вона була жагуча, як ніколи, не відриваючись від моїх вуст, перекинула мене на спину, осідлала і почала рухатися із таким завзяттям, мовби збиралася розчавити мене, за хвилю випрямилась і вигнулась дозаду, даючи мені змогу обхопити долонями її перса, вона стогнала і спрагло облизувала вуста, скрикуючи, мов поранена пташка, захлинаючись від надміру повітря, і мчала, мчала, доводячи мене до шалу. Я заплющив очі й почав думати про Мар’яну, щоб не кінчити раніше за Віру, але мої думки про Мар’яну були позбавлені еротики, я думав тільки про те, що вона мені говорила, у чому намагалася переконати, і що більше я про це думав, то все далі відкочувалася хвиля оргазму, так що, коли Віра нарешті почала стогнати щораз голосніше, я мусив подумки відірватися від Мар’яни і зосередитися на Вірі, аж поки вона з диким зойком не звалилася з мене.

Після цього ми випили мартіні, Віра пригорнулася до мене і спитала:

— Признайся, ти був з нею?

Цікаво, кого вона має на думці.

— Так.

— Я так і думала.

— Розумієш…

— Не треба… Не пояснюй. Ти ж казав, що в тебе з нею вже все покінчено.

Боже мій, з ким? Коли я щось подібне казав? Невже в нас була мова про Ліду або Лесю? Ні-ні, це неможливо, вона мене хоче впіймати за язик, але я не мушу піддаватися на провокацію.

— Це було прощання.

— Прощання?

— Останній раз на прощання.

— Це вона тебе попросила?

— Якоюсь мірою.

— Обіцяй, що це більше не повториться.

— Воно й не може повторитися, бо ми вже попрощалися.

— Де це було?

— На Погулянці… Там є такий ставок і острівець.

— Ми завтра ж туди підемо.

— Навіщо?

— Я так хочу.

Я волів не сперечатися. Все ж таки я почувався винним.

— Ти любиш мене? — спитала Віра.

— Люблю.

— Якщо ти кинеш мене, я тебе вб’ю.

— Я ніколи тебе не кину.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

Я завмер і спробував зосередитися. В моїй цілковито порожній голові гуляв вітер. Який обід? Вперше чую.

— Е-е… — промимрив я, — йдеться про обід із твоїми батьками?

— Звичайно. З батьками і сестрою, а ще з дідусем і бабусею.

— Нагадай мені, будь ласка, що там має відбуватися… в загальних рисах…

Віра подивилася на мене з неабиякою цікавістю. Таке враження, що вона вже мені колись це детально оповідала.

— То це я тобі маю нагадувати? По-моєму, це була твоя ідея, аби я переїхала в червні до тебе.

Деколи в мене бувають провали в пам’яті: я починаю плутати дівчат, забувати, що їм говорив, обіцяв, пропонував, не раз постановляв собі все це записувати, але ніколи цього не робив, бо записи могли потрапити комусь із них на очі. Отак і живу, носячи у голові купу невпорядкованої інформації. Виявляється, я не лише Ліду, а й Віру запросив до себе і даю голову на відсіч, що те саме я вчинив і з Лесею. От тільки чи додумався розвести їх у часі? Якщо Віра мала жити у мене в червні, то хто — в липні? Ліда чи Леся? А в серпні? А що, як котрась захоче пожити довше і не вкладеться у виділений термін?

— Я пригадав, — сказав я.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…

Наступного дня вона таки наполягла, щоб я повів її на той острів. І знову я не побачив Грицька. «Що ж воно таке? — замислився я. — Чому він з’являється лише тоді, коли я приходжу сюди із Мар’яною? Що це за знак?»

— Де це було? — перебила мої роздуми Віра.

Я, театрально потупивши очі, показав на прим’яту траву.

— Чудово, — сказала вона і вмостилася саме на те місце. — Таке враження, що земля ще зберегла тепло її задниці. — Потім принюхалася і додала: — Запах сперми, на жаль, вивітрився. Хоча… ти ж, напевно, кінчав не в траву?

Я не відповів, зберігаючи той самий шкодливий вираз обличчя. Ми розклали на траві вино й закуску. Віра тремтячими пальцями витягла цигарки і запалила. Я бачив, що вона нервувалася, але навіщось мусила пройти цю ініціацію, трахнутися зі мною саме там, де я вчора грався з Лідкою. Я подумав, що саме час налити їй, ми випили. Я знову роззирнувся в пошуках Грицька, але намарне.

— Чого ти крутишся?

— Просто роздивляюся.

— А вчора ти не мав змоги роздивитися? — спитала з сарказмом.

— Віруньчику, вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався…