Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Хто тут живе? — отямила мене із задуми Мар’яна.

— Жив. Поет Грицько Чубай. Понад десять років тому помер у віці Ісуса. Кожне покоління мусить мати когось, хто помре у віці Ісуса. Ми влаштовували пікніки на тому острівцеві, смажили м’ясо чи сало, горлали пісень і декламували вірші. Одного разу мені мама передала зі Станіславова пироги, і ми їх нанизували на шпички та гріли на вогні. Домашнє вино з чорних порічок смакувало якось по-особливому.

— Я одразу відчула, що від цього острівця віє чимось незвичайним, якась таємнича аура піднімається над ним і огортає щоразу, коли ступаєш туди.

До острівця був перекинутий кволий дерев’яний місточок, розлоге гілля плакучих верб сягало до самої землі, утворюючи непроникну для очей густу завісу. Буйна зелень мерехтіла метеликами, сюрчала і бзикала, пригощаючи барвами квітів і памороками меду.

— Правда, тут гарно? — спитала Мар’яна.

— Тут фантастично, — пролунав голос Грицька Чубая.

Я роззирнувся і побачив його при березі у човнику з вудкою. Він сидів, скулившись, спиною до нас, із-під солом’яного бриля спадали патли. Я усміхнувся.

— Що таке? Куди ви дивитесь? — поцікавилася Мар’яна.

— Он там з берега ми колись із Грицьком ловили рибу.

— Тут є риба?

— Зараз не знаю, а тоді була. Карасики. Ми їх тут же чистили, потрошили і смажили на вогні.

— Попадалися й лини, — сказав Грицько. — Якщо ви сядете отам під тією вербою, то сховаєтеся від людського ока.

Узявши за руку Мар’яну, я підвів її до верби, розсунув гілля, і ми увійшли в зелене шатро. Трава там була густа й висока, темно-зеленої барви. Ми сіли на траву, я розкоркував вино і запропонував Мар’яні, вона ледь пригубила. «Ого, діла не буде», — зітхнув я в душі. Коли ж підніс пляшку до вуст, то знову почув голос Грицька:

— Свідзинський, — промовив я.

— Ви про що?

— Згадалося… Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.

— Ніколи не чула.

— Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.

— Прочитайте що-небудь.

Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:

Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.

— А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондзаемона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? — спитала вона.

— А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!

— Так. Я закохана в японську літературу.

— Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.

— Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше — це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!