Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— А все ж признайтеся, що для ще нездобутої жінки ви переціджуєте слова, як крізь сито. Ви ДУМАЄТЕ, що сказати, що вчинити. Це як прем’єра в театрі. Зате згодом усе котиться й без напруження. Вам уже не конче грати роль лицаря. І ви її перестаєте грати.

— Вона так само перестає бути принцесою.

— Якби ви її кохали, вона не перестала б нею бути.

— Що ти знаєш про життя? Життя — це гра без правил. Усі твої стендалі, бальзаки і цвейги писали романи, а не підручники з фізики, де діють точні закони. У стосунках між чоловіком і жінкою діють закони джунглів. Знаєш, що сказав про жінку Гельвецій?

— «Жінка нагадує обідній стіл. Одними очима дивишся на нього перед обідом і зовсім іншими після». Скількох жінок ви зробили нещасними?

— Гадаю, їхня кількість буде відповідати кількості тих жінок, через яких і я почувався нещасним. Усе в світі зрівноважене. Крім того, що таке нещастя з погляду часу? Років п’ятнадцять тому я був закоханий у дівчину, яка бавилась мною, мов кицька клубочком: то притягне, то відпустить. Я страждав, я був нещасним. Я мучився, я не спав. Я писав вірші, від яких у мене на очах проступали сльози… Це було довгоноге створіння з пишним попелястим волоссям. Недавно я зустрів її. Вона пройшла повз мене, не помітивши. Вела за руки двох дітей. Я пішов услід. Навіщо — і сам не знаю. Я йшов за нею і дивився на її розпухлу сідницю, яка за кожним кроком підстрибувала, наче драглі на тарілці. Вся вона розповзлась, і видно було, як бюстгальтер втискається у її тіло, окреслюючи широкі складки сала. На голові вітерець розвівав несміливі пір’їнки колишньої пишноти… Я зрозумів, що це саме та нагода, коли я можу розплатитись за все. Я знаю, що вчинив жорстоко. І мені навіть соромно…

— Ну, і що ж це було?

— Я наздогнав її, плеснув рукою по сідниці й сказав: «Привіт, зозулько! Як ся маєш?» — і пішов далі. Це все.

— Це все?

— А хіба треба більше? Досить, що вона теж мене впізнала… Здається, я забув сказати, що я тоді йшов під руку з одною чарівною особою.

Мар’яна розсміялась:

— Та ви справжній садист.

— А, до речі, ті сльозливі вірші, коли я їх тепер переглянув, видалися мені такими смішними, що я їх спалив.

— Отже, я в вас не помилилася. Ви — цинік. Тому я і вибрала вас. Ви — цинік, але тільки тому, що цинізм — ваш панцир. Ви вдягаєте його тоді, коли боїтеся, що вас боляче поранять. А в душі ви не такий. Вам слід було народитися жінкою.

— Тільки не це! Я б тоді працював на самі аборти.

Вона, здавалось, на мої кпини не звертала ані найменшої уваги.

— Якби ви були жінкою, ви змогли б подолати самотність. Ви б не перебували в постійних ловах примарної істоти. Яка, можливо, взагалі не існує. Все, що вам зараз лишилося, — це красиво піти.

— Піти? Чому піти?

— Щоб лишитись легендою. Піти й розвіятись у просторі. Невже вам конче пережити повне зібрання ваших творів?

Слова ці лунали в затінених алеях парку, де вже не було перехожих, і тільки подекуди на лавках виднілися невиразні постаті. Мені ставало зимно, і я з тугою думав про ту, що чекала мого дзвінка. Цієї хвилини я справді її любив, мені праглося пригорнутись до неї і лопотіти якісь звичні дурниці, які б не напружували мозок.

— Ви не слухаєте мене?

— Ні, чому ж… Слухаю. Ти підсовуєш мені думку про самогубство?

— Про красиве самогубство. Про щось таке, щоб вам позаздрив кожен. Це було б щось величне й захоплююче. Варте романів, фільмів, пісень…

— Ти серйозно?

— Невже ви не відчуваєте, як це потрібно нам?

— Що саме — моя смерть? І кому це — нам?

— Нам — це моєму поколінню.

Я втягнув повітря крізь зціплені зуби і подумав: чому ти такий йолоп? Навіщо ти слухаєш оці бздури, тоді як міг би зараз валятися в теплому ліжку й дивитися гарний американський фільм із Робертом де Ніро?

— Добре, — сказав я. — Ця думка цікава. А зараз я посаджу тебе на трамвай і поїду додому.

— Справді? Вам сподобалась моя думка? — пригорнулась вона до мене з якимсь дитячим ентузіазмом.

— Так, але такі рішення не приймаються раз-два. Я мушу все зважити.

— Куди ви мене ведете?

— Я ж сказав: на трамвай.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Яке це має значення?

Вона засміялась:

— І справді. Тоді я сяду у ваш трамвай.

Я сприйняв це за жарт, але коли вона сіла зі мною у «двійку», я спитав:

— Тобі справді в цей бік?

Вона подивилась мені в очі якимсь насмішкуватим поглядом, і сказала:

— Признайтесь, ви хочете мене. І ви тепер злі, бо змарнували час.

Я промовчав. Але вона не вгавала: