Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Я чувся не дуже добре у чужому товаристві й подумав, що вино мені додасть гумору, але вино там було жахливе. Краще б я замість тих парфумів подарував їй кілька пляшок шампана, тоді б і мені щось перепало. Наливки були надто солодкі й нудотні, а горілки я не п’ю. То були муки. Я сидів тверезий і зацькований. А тут ще Рома весь час щось мені лопотіла біля вуха, і я мав одне-єдине бажання: убити Рому, відкланятися й піти додому. Проблема була тільки в тому, що, убивши Рому, додому б я уже не попав. Живи, Ромо.

Найбільшою незручністю, коли я потрапляв у нове товариство, завше було те, що я неодмінно опинявся у центрі уваги. Будь-яка тема, що зачіпалася за столом, обов’язково викликала апелювання до мене: а яка ваша думка? Хотілося гаркнути: а ніяка! Дайте поїсти. Ну, власне, і це теж було проблемою. Мені не дають спокійно їсти, мене весь час смикають. У Лесі мене питали, чому я нічого не п’ю. Так, я міг пояснити, що не можу пити тої люри, якої вони сотворили, а горілка їхня — підробка, яку випродукували закарпатські цигани.

Після години сидіння за столом усі зарухалися. Хтось пішов на балкон курити, хтось — на кухню, за столом лишилися тільки Рома і я. У Роми виявився один суттєвий недолік. Вона торохтіла без угаву, рот у неї не замикався. Краще б вона виклала все на папері, слухати її теревені я не мав сили. Вона на все мала свій погляд. Люди, які на все мають свій погляд, мене завше відлякували через те, що я таким даром не володію. Я вибрав єдино можливу тактику: кивав головою і казав раз на півхвилини «угу». Цього було досить, щоб підтримувати розмову.

Коли ми залишилися самі, Рома почала мені пояснювати, які великі проблеми постають перед дітьми у школах. Рома була вчителькою. Нас ріднило те, що я за освітою педагог. Але була й суттєва відмінність: я жодного дня не працював за фахом. Мені начхати було на шкільні проблеми на сто років уперед, але я мусив слухати і кивати, слухати і кивати. Я відчув, що коли не вип’ю, то в якийсь момент зірвуся і завию. Може, навіть стану навкарачки задля більшого ефекту і когось покусаю. Але тих їхніх напоїв я пити не міг. У мене є принцип: сцяків не п’ю.

Порятунок заблиснув несподівано. Матуся попрохала Рому вибігти до крамниці по воду і дуже перепрошувала мене, що перериває таку цікаву розмову. Я зголосився супроводжувати Рому, мене відмовляли, але я наполіг. Надворі вечоріло, в повітрі розливалися пахощі розквітлих кущів. Рома змінила тему і торохтіла про погоду, яка останнім часом абсолютно не передбачувана. Як і наша влада, сказав я, очевидячки, не подумавши. Вмить Рома перескочила на політику і почала дерти владу у хвіст і в гриву. Я кивав.

Дорогою до гастроному я запропонував Ромі на хвильку усамітнитися, озброївшись пляшкою шампанського. Вона трішки завагалася, мовби роздумуючи, навіщо це я пропоную, але таки погодилася. Поки вона купувала воду, я взяв дві пляшки шампанського і сховав у кульок. Ми забрели у скверик, де не було жодної живої душі, й сіли на лавку. Я розкоркував шампанське, але пити довелося з горла. Пластикових стаканчиків у гастрономі не виявилося. Після кількох добрих ковтків я відчув і силу, і настрій на продовження застілля, але мені не квапилося. Мені було добре. Рома була симпатичною дівчиною з довгими ногами й великим ротом. Я обняв її за плечі й притулив до себе. Рома продовжувала торохтіти. Вона розповідала і розповідала, а я просто вимикався і думав про своє. Але під хмелем хочеться уже не вимикання, а спілкування. Я не знайшов іншого способу закрити їй рота, як притягнути за голову і поцілувати. Я засмоктав її так несподівано й агресивно, що це її паралізувало, вона зненацька перетворилася на єгипетську мумію: очі не кліпали, рука з розчепіреними пальчиками зависла в повітрі, а вуста жодним порухом не відповідали на мій поцілунок. Я цілував мумію і насолоджувався тишею, насолоджувався пахощами квітів і меду, ніжним сюркотом цвіркунів і далеким кумканням жаб. Коли я врешті відірвав свої вуста від її вуст, щоб освіжити горлянку, тишу — о диво! — ніщо не порушило. Рома мовчала з розкритими вустами і розчепіреними пальчиками. Я дав їй пляшку, вона ковтнула і далі мовчала. Я не мав нічого проти. Я люблю помовчати. Але це тривало недовго. За хвилю Рома сказала таке, від чого мені перехопило подих:

— Ось ми й поцілувалися.

Я подумав, що це мені почулося, й перепитав:

— Що?

Вона повторила все тим же відсутнім тоном. Це звучало так, мовби наше цілування було заплановане.