Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Я вже здогадалась. Ви мене, звісно ж, не пам’ятаєте?

— А мав би?

— Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А на знак подяки подарувала троянду. Ви прикололи її собі до піджака.

— Це було на презентації «Поступу» у філармонії!

— Ага! — зраділа вона.

— От, а я ж думаю, де вже вас бачив!

Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф — кава. Коли зустрінемось?»

Ми цокнулися, нас пронизував усе той самий спопеляючий погляд покинутого хлопця. Він знервовано засовгався на стільчику, випив спочатку свій лікер, а потім і дівчини. Закурив. Здається, тільки я й стежив за ним упівока.

— Дівчата, а знаєте, куди ми їдемо у наступний вікенд? — спитав Олюсь.

— Ану-ну, цікаво.

— До Кракова.

— Ух ти! — зраділа Уляна. — От тільки закордонних паспортів у нас нема.

— Дурниці. В понеділок дасте мені фотки й українські паспорти, а в четвер отримаєте закордонні.

Хлопець дуже погано реагує на голосний сміх з-за нашого столу. Він гасить цигарку, різким рухом зупиняє офіціанта і тицяє йому гроші. Потім встає, якусь мить вагається, востаннє зиркає на нас і виходить. Я не спускаю з нього погляду, але мовчу. Та, виявляється, Олюсь теж помітив його відхід і моргає мені з задоволеною усмішкою.

— Наливай, Юрцю! Лідусику, а знаєте, Юрко балдіє від імені Христя.

— Справді? Чому?

— Його колишню дружину звали Христею.

— І що з нею?

— Він її втопив у ванні.

— Жартуєте?

— Які жарти? Я йому помагав.

— А труп куди поділи?

— Викинули в Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні й важко стогне.

— Який жах!

Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами, я наливаю, і час летить так непомітно, що коли Ліда нарешті спам’яталася й озирнулася, то за столиком, де вона раніше сиділа зі своїм хлопцем, банячила компанія з «Радіо-Люксу».

— О Боже! А де подівся мій кавалер? — здивувалася вона.

— Відплив у невідомому напрямі, — сказав я. — Хвилин так п’ятнадцять тому.

— А чому ж ви мені не сказали?

— Я думав — у туалет.

— Лідусю, не журіться, ми його зачекаємо тут, — пригорнув її до себе Олюсь. — А зараз ходімо танцювати.

І ми знову колисалися, і терлися, і ковзали руками, не звертаючи уваги ні на кого, а коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:

— Веди себе пристойно.

— Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того, я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.

— Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо. — Вона розплела руки з моєї шиї і поклала їх мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. — Не будемо будити звіра. — Потім зазирнула мені в очі й запитала: — І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь, дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.

— Помиляєшся. Мені було, навпаки, приємно думати, що ось довкола стільки спокус, а я твердий, як камінь. Хвилі пристрасті розбивалися об мої груди і відкочувалися назад. «Стояв, мов скеля, непорушний». До сьогоднішнього дня.

Так і проминув цей вечір у товаристві панночок, доки об одинадцятій кнайпа не закрилася і ми не повели дівчат по хатах. У брамі ми півгодини з Уляною виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я торкнувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:

— До завтра!

Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч, вікна були темні, жодна жива душа не зустрілася мені дорогою. Я вливав у себе шампанське, весело розмахуючи пляшкою, і збоку скидався, мабуть, на останнього пияцюру. Але туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив затишне зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське — воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.

Сонячним суботнім полуднем авто з двома радісними парами мчало кудись у напрямі Кам’янки-Бузької. Спереду сиділи Олько з Лідою і без угаву торохтіли, ззаду — ми з Уляною, а за нашими спинами був багажник, заладований наїдками і напоями.

Я почувався чудово, незважаючи на те, що вчора таки добряче перепив. Зранку мені було смішно з моєї вчорашньої ностальгії. Та пішла вона! Життя знову тільки починається. Звичайно, я вже не такий, яким був сім років тому, у мене сивина, ще більші залисини, але енергія б’є через край. Я знову готовий до подвигів. До того ж пишу роман про мітичну поетесу й поволі починаю вірити в її існування і з’яву її переді мною.