Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Жан-Анрі Фабр (1823–1915), «Життя комах»

Мені здавалося, що я, наче нещасний богомол, стаю жертвою самиць, з тією лише різницею, що жодна з них не поїдає мене цілком, а лише маленькими акуратними кусничками, а все ж із кожною здобутою панною я невмолимо малію, якась невидима, але відчутна для мене частка мого «я» щезає, я стаю дедалі незахищенішим, поволі перетворюючись на того богомола, який продовжував механічно гратися, втративши голову. Що буде, коли і я втрачу голову? Небагато лишилося. Дні мої й так минали в гулянках і пиятиках, у суцільному нічогонеробленні, а спроби засісти за роман закінчувалися щораз тим самим: я зривався і мчав до міста, шукаючи нових пригод. Лише величезною силою волі мені вдалося обмежити коло панночок до трьох і блукати уже тільки між цих трьох сосен, а не цілим лісом, перебігаючи від дерева до дерева так, аби це не впадало у вічі, зберігаючи водночас дистанцію і тверезий розум. Ліда, Леся і Віра мали у собі все те, про що можна тільки мріяти, якби їхні кращі риси були втілені в одній особі, але, на превеликий жаль, їх таки було троє, це ускладнювало мою мрію стабілізувати свій побут. Отже, на обрії мала з’явитися четверта особа, яка б і вирішила всі мої вагання. Вона й не забарилася, але тільки для того, аби усе ще більше заплутати й ускладнити.

У«Вавілоні» [3] «Вавілон» — популярне львівське кафе на початку 1990-х років. , як завше, висів клаптями сизий тютюновий дим, який туго переплітався із приглушеним гомоном і ненав’язливою музикою. Я сидів за столиком у товаристві пляшки шампанського. Вона в мене була друга, а я в неї — перший. Я люблю бути першим. У голові моїй уже розтікалася солодка благодать; усе, чого я прагнув у цей вечір — напитися і звалити додому. Ніщо не могло мені в цьому завадити. Правда, ще була вірогідність того, що припреться до «Вавілону» Олюсь, але, наскільки мені відомо, він у цей час гнав до Москви чергову крадену машину. Сам він авт не крав, але займався перегоном, співпрацюючи з бригадою Мухи. Однієї-двох машин було достатньо, щоб жити цілий місяць безтурботно.

Додому йти не хотілося. Врешті-решт удома мене б чекало те саме — попивання вина і розмова з самим собою, яка б закінчилася спробою написати якогось шедевра на п’яну голову. Ви ніколи не пробували писати під газом? Ні? То й не пробуйте. Вийде повна фіґня. Хоча в момент, коли ви це писатимете, буде здаватися, ніби з-під вашого пера народжується справжній шедевр, і останнє, що вам зблисне у свідомості, коли нарешті запорпаєтеся у постіль: а я таки талант! Вранці ви думку поміняєте, навіть не сумнівайтеся, а шедевр щезне в смітнику. Куди спокійніше банячити на самоті у кнайпі. Зашиваєшся десь у затишний напівтемний куточок, спершись плечем на стіну, закидаєш ногу на ногу і можеш споглядати всю залу, ковзати очима від столика до столика або тупо дивитися в одну цятку на столі чи в пляму, в оцю ось, що нагадує сову, і думати про все або про ніщо. А можеш фіксувати дівочі сіднички — надзвичайно миле заняття.

Сидіти під кайфом і нічого не робити — це справді приємно. І бажано водночас нічого не думати, викинути геть усі думки, розігнати, мов докучливих мух, усі слова, які миготять у голові, і залишитись зі свідомістю немовляти: чистою і прозорою, не оформленою у слова, а тільки у неокреслені звуки, барви й запахи, відчуваючи насолоду від цього п’янкого імлистого стану. Я згадав, що в мене вже був такий період, коли я вечорами просиджував по кілька годин у кнайпі. То було 1979 року. Я ніде не працював, але регулярно щонеділі ходив на книжковий базар, де здійснював якісь дрібні оборудки: купував, продавав, перепродував, і цього цілком вистачало на те, аби ввечері посидіти в кнайпі за графинчиком сухого вина. Інколи, підхмелившись, я роззирався залою, виловлював очима якусь панночку і запрошував до танцю, вечір завершувався у мене вдома. Зараз я нікого знімати не збирався, мені просто не хотілося йти додому, де мене ніхто не чекає, де тиша і пустка, темрява і смуток. Час до часу зі мною хтось вітався, кидав кілька слів або запитував, чи я когось чекаю, я кивав, знаючи, що інакше хтось із них міг підсісти до мене і відвертати своїми розмовами, а я часто люблю за вином помовчати.

Але коли з’явилася Марта, я сам її підкликав і запропонував зі мною випити. Мені подобається випивати з дівчатами набагато сильніше, ніж із колєґами. Можливо, тому, що віддаю перевагу вину. Марта — чудова співрозмовниця, чоловіки її не цікавлять, з якогось часу вона розчарувалася в них настільки, що вирішила присвятити себе науці. Якщо вам уже траплялися дівчата, які присвятилися науці, то зможете скласти певне уявлення про Марту. З ким іще, як не з нею, міг я поділитися останньою новиною? Марта враз спалахнула жвавим інтересом.