Юрій Винничук - Граната на двох

Місько зблід, і в очах його засвітилися сльози.

— Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?

Його сім’я була далека від літератури.

— Як то не я? — обурився я. — Хто ж іще?

— Твій тато! От хто! — зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта — моє.

— Ах, так! Не віриш? Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

Місько розпачливо колупався у носі.

добивав я Міська.

Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:

— Досить!

— Але я можу ще дуже довго писати.

— Не треба! — верескнув він. — Що я тобі зробив?

— Нічого. Чому ти бісишся?

— Бо ти зрадник.

— Я — зрадник?

— Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! — І Місько заплакав.

— Не плач, — втішав я. — Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?

— Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».

— Але ж це я їх склав.

— Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?

— Ти.

— От і підписуй: «Місько і Юрко».

Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:

— А все-таки я сильніше її люблю.

— Чому ти? — обурився я. — Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.

— Але я сильніше.

— Неправда!

— А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?

— Вмерти? — я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо — воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! — Вмерти? — перепитав я. — Запросто.

— Бреши більше.

— Та я за Нуську! — вдарив я себе в груди. — За Нуську я не те що вмерти, а й… — тут я затнувся й гарячково почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. — Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!

Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.

— А я за неї отруюсь!

— І я.

— І ти?

— А ти думав!

На якусь хвилину запанувала мовчанка.

Нарешті він процідив крізь зуби:

— Я за неї точно отруюсь.

— А я, думаєш, не точно?

— Ну добре, давай разом труїтися.

— Давай.

— На спір!

— Давай!

— Як не отруїшся — віддаси моряцький костюм.

— А як ти не отруїшся — віддаси ножика.

Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки.

Місько тільки присвиснув:

— Ну ти даєш!

«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

Отрути ми тобі лишимо».

— Напиши «цілуємо», — порадив Місько. — І підпиши. Але мене першим.

— Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

— Як де? — дивується Місько. — Твій тато лікар чи нє?

Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.

Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.

По дорозі на цегельню я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це давалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.

Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:

— Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.

— Напевно.

— Може, я за яблуками побіжу?

— Та ну. Все одно вмирати.

— А ти не боїшся?