Харукі Муракамі - Поїздка до Таїланду

Через кілька місяців після закінчення шлюборозлучного процесу стався випадок: на автостоянці університетської лікарні хтось розбив вікно й фари її «хонди», а також написав білою фарбою на корпусі автомобіля слова «Jap Car» [1] Jap Car — японська машина (зневажливо). . Сацукі звернулася до поліції. Кремезний негр-поліцай, дописавши акт про заподіяну шкоду, сказав: «Докторе, ви живете в Детройті. Доведеться купувати форда».

Унаслідок такого і подібних випадків вона геть-чисто втратила бажання далі жити у США і вирішила повернутися до Японії. Знайшлася і посада в університетській лікарні Токіо. «А що буде з багаторічними дослідженнями, які нарешті почали приносити плоди? — відмовляв її від такого кроку співробітник, виходець з Індії. — За сприятливих обставин цілком реальною стала б можливість висуватися на отримання Нобелівської премії, еге ж?» Однак Сацукі не змінила свого наміру повернутися на батьківщину. У ній наче щось урвалось.

І після конференції Сацукі залишилася в Бангкоку. «За таких гарних обставин я вирішила взяти відпустку, поїхати в курортну місцевість і там дати тиждень відпочинку душі й тілові, — казала вона всім знайомим. — Це ж чудово почитати книжку, поплавати й попити холодного коктейлю біля плавального басейну, — погоджувалися знайомі. — Бо в житті потрібен хоч якийсь передих. Та й для щитовидної залози це добре». Сацукі потиснула руку друзям, обняла їх і, пообіцявши ще раз зустрітися, попрощалася.

Наступного ранку, як було домовлено, по неї прибув до готелю лімузин. Темно-синій «мерседес-бенц» старої марки, мов перлина, чисто відполірований, без жодної подряпинки на корпусі. Красивіший від нового автомобіля. Ґідом і водночас водієм був таїландець — сухорлявий чоловік років на добрих шістдесят у сніжно-білій накрохмаленій сорочці з короткими рукавами, з чорною шовковою краваткою й темними сонцезахисними окулярами. Шкіра в нього була засмагла, шия — худа. Підступивши до неї, водій не намагався потиснути її руку, а склав докупи долоні й за японським звичаєм ледь уклонився: «Будь ласка, називайте мене Німітто. Дозвольте вас супроводжувати протягом тижня, починаючи від сьогодні».

«Німітто» — ім’я чи прізвище, Сацукі не здогадувалась. Але принаймні знала, як до нього звертатися. Водій говорив правильною англійською мовою. В нього не було ні простакуватого американського, ні пишномовного, добре інтонованого англійського акценту. Можна сказати, не відчувалося майже ніякого. Таку вимову Сацукі раніше десь чула, але де — ніяк не могла пригадати.

— Рада з вами познайомитися, — сказала вона.

Вони проїжджали гомінливими, засміченими вулицями Бангкока, який тонув у забрудненій газами атмосфері. Їхній автомобіль потрапляв у затори, під час яких водії сварились один з одним, автомобільні ж сигнали надривалися так, наче віщували повітряну тривогу. Крім того, серединою вулиць тинялися слони. Не один і не два. «Власне, що роблять слони у такому місті?» — запитала у водія Сацукі.

— Селяни приводять до Бангкока щораз більше слонів, — старанно пояснив водій. — Споконвіку їх використовували в лісництві. Однак тепер таким промислом люди не можуть себе прогодувати, а тому перебираються до міста, щоб в іноземних туристів заробити гроші показом слонових трюків, отож і збільшується кількість слонів у місті, а це викликає невдоволення городян. Часто перелякані чимось слони біжать уздовж доріг і розбивають автомобілі. Звісно, поліція наглядає за порядком, але не може реквізувати слонів у їхніх власників. Реквізованих слонів нема де розмістити, й страшенно дорого обходиться їхня годівля. Ось чому слонів ніхто не чіпає.

Нарешті автомобіль вибрався за межі Бангкока й швидкісною трасою попрямував на північ. Водій вийняв зі скриньки касету, вставив у стереомагнітофон і ввімкнув з легким звуком. Пролунала добре знайома, рідна джазова мелодія.

— Якщо можна, зробіть трохи голосніше, — попросила Сацукі.

— Гаразд, — відповів водій і збільшив гучність.

То була мелодія пісні «Ніяк не зважуся сказати» у виконанні, яке колись їй часто доводилося чути.

— Виконання у складі: Говард Магі — сурма, Лестер Янг — саксофон, — наче сама до себе прошепотіла Сацукі.

Водій глянув на неї у дзеркальці заднього виду.

— Ого, ви добре обізнані з джазом. Він вам подобається?

— Батько був палким прихильником джазу. В дитячі роки я часто слухала таку музику. Слухала не раз в одному й тому ж виконанні, ото мимоволі й запам’ятала імена музикантів. Правду кажучи, за це я отримувала солодощі. Тому і досі зберігаю джаз у пам’яті. В основному старий джаз. На новому не розуміюся. Пам’ятаю Лайонела Гамптона, Бада Пауела, Ала Гайнса, Гарі Едісона, Бака Клейтона…