Харукі Муракамі - Поїздка до Таїланду

Водій повернув долоні обох рук до Сацукі й сильно захитав головою.

— Докторе, я вас прошу. Більше нічого не розповідайте. А чекайте сну, як казала та селянка. Я розумію ваш настрій, але ж не забувайте, що слова — облуда.

Сацукі втихла й заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула.

— Докторе, чекайте того сну, — лагідно промовляв водій. — Зараз вам потрібне терпіння. А слова викиньте. Слова стають камінням.

Він дотягся до її руки і легко взяв у свою долоню. Рука Сацукі здалася йому на диво гладенькою й молодою, наче захищеною якнайкращою рукавичкою. Сацукі розплющила очі й глянула на водія. Він відпустив її руку і зчепив під столом пальці.

— Мій хазяїн-норвежець народився в Лапландії, — розповідав водій. — Як вам, мабуть, відомо, Лапландія — найпівнічніша околиця Норвегії. Там, недалеко від Північного полюсу, водиться багато оленів. Улітку ночей не буває, а взимку — сонця. Напевне, втікаючи від такої холоднечі, він і приїхав до Таїланду. Бо тут, можна сказати, все навпаки, еге ж? Полюбив цю країну й вирішив поховати тут свої кості. Однак до самої смерти тужив за містечком у Лапландії, де народився. Часто розповідав мені про нього. Та незважаючи на це, впродовж тридцяти трьох років ні разу не повертавсь до Норвегії. Напевне, з якихось особливих причин. І він носив у собі камінь.

Водій узяв чашку й сьорбнув кави. Потім уважно, без стуку, поставив чашку знову на тарілку.

— Одного разу він розповів мені про білих ведмедів. Про те, які ці звірі самотні. Вони паруються лише раз на рік. Один-однісінький раз. У їхньому світі немає подружнього життя. У цій холодній пустелі самець і самиця випадково зустрічаються. А після недовгого парування самець тікає подалі від самиці, як навіжений, наче чогось боїться. Буквально — тікає стрімголов, не озираючись. Потім цілий рік живе в самотині. Спілкування між білими ведмедями немає. Як і душевної близькости. Ось таке їхнє життя. Принаймні якщо вірити словам мого хазяїна.

— Справді дивовижна притча, — сказала Сацукі.

— Так-таки, дивовижна, — погодився водій. — Я тоді запитав хазяїна: «Ну, скажіть, для чого, власне, живуть білі ведмеді?». А той, усміхаючись так, наче збагнув мій намір, відповів запитанням: «А скажи мені, Німітто, для чого, власне, живемо ми ?»

Літак відірвався від землі, й незабаром згас сигнал про необхідність пристебнути прив’язні ремені. «Й ось я знову повертаюся до Японії», — подумала Сацукі. Вона спробувала уявити собі своє майбутнє, але тільки на мить. Недарма Німітто казав, що слова стають камінням. Сацукі добре вмостилась у кріслі й заплющила очі. Їй пригадалася блакить неба, яку вона бачила, горілиць плаваючи в басейні. Пригадалася мелодія «Квітневого спогаду» у виконанні Ерла Ґарнера. «Спробую поспати, — вирішила Сацукі. — Тільки подрімаю». І чекала, коли прийде сон.

Jap Car — японська машина (зневажливо).