Юрій Винничук - Ги-ги-и

Яка чудова гостина сказала Емма тобто я а де тут у вас кльозет

А на городі під бузиною

Ми з Еммою радісно примостилися у холодочку і з нас цілими й неушкодженими повилазили усі шахтарі і доярки яворівські козаченки і збанацькі пушики і розбіглися по кущах весело галасуючи

Але ж нам від цього легше не стало

Емма Зунц визирнула у вікно і сказала:

— От чорт! Здається, до нас сунуть ті бісові Шляктрафські! Негайно ховай зі столу цукерки і все, все, все, у нас нічого нема, ми голодуємо, вся країна голодує, і ми голодуємо, ховай келишки, щоб не подумали, наче у нас є що пити, ховай тарілки, щоб не подумали, що у нас є що їсти, ховай кухарські книги, щоб не подумали, ніби ми щось варимо і чайник ховай — вся країна без чаю, ми без чаю, п'ємо скипидар, цукру нема, соли нема, є паста для взуття.

Я ледве встигаю те все поховати, коли й справді з'являється пан Шляктрафський зі своєю незмінною, дорогоцінною, нікому непотрібною пані Шляктрафською фон Бубенґольц із тих самих Бубенґольців, які мешкали на Личакові і торгували печеними кнудлями з трускавковим струдльом і якими отруївся стриєчний брат жінчиного свекора кума найясніший пан цісар Клюска з тих самих Габсбурґів, що про них писалося в тій читанці, яку всю перевів мій дід на цигарки.

— Ай-яй-яй-яй! — застрибала Емма Зунц на одній нозі й, нахиливши голову на бік. — Кого ми бачимо, як ми раді, скільки літ, скільки зим, а ви все ж такі цвітучі, пахнючі, свіжі й блискучі!

— Це в нас ґудзики блистять, — сказав пан Шляктрафський і вклонився.

— А ми до вас у гості, — засміялася пані Шляктрафська і підскочила.

— А ми дуже раді, дуже раді, такі раді, що такими радими ще ніколи не були, — замахала руками Емма.

— Просимо, просимо, — завихлявся я і навіть пукнув для розрядки.

— А ми до вас у гості, — шкірилася пані Шляктрафська.

— Як прийшли, то заходьте, — повідомила Емма.

— Ми зайдемо, зайдемо. Ой, як у вас тут усе зі смаком, — зацмокав пан Шляктрафський.

— А ми до вас у гості, — не вгавала пані Шляктрафська.

— Просимо, просимо, сідайте на канапу, — щебетав я і вихляв задком для різноманітності.

— А над нашою хатою сьогодні пролетів військовий літак, — Почав пан Шляктрафський, — одна бомба впала і хляп мені в Капелюх, я її посадив на городі, може, виросте бомбосховище.

— А ми до вас у гості, — нагадала пані Шляктрафська.

— Краще, щоб виросла фалінезія, — сказала Емма, — вона помагає на порожню голову.

— Що ви не кажете, — здивувався пан Шляктрафський, — але навіщо нам фалінезія, коли у нас голови жахливо, які не порожні, вони просто по самі вінця набиті всякою всячиною. Одного разу я труснув головою і як посипляться з неї самі цитати і то самих лише клациків, повна хата насипалася, так аж мусили викликати гівнярів чи то пак по-науковому асенізаторів, щоб те все вивезли куди слід, бо зужиті цитати тепер, як відомо, приймають в обмін на майталеси, ану, моя люба, покажи, які я тобі майталеси виміняв.

— А ми до вас у гості, — блиснула золотими зубами пані Шляктрафська і задерла сукню, а там, а там, які там були майталеси, мамцю моя рідна, я ще таких не видів, і Емма теж, і ми аж кинулися їх обмацувати, пробувати на зуб, нюхати, шкробати, смикати і змальовувати в альбом, бо ті майталеси геть усі від і до були списані різними мудрими висловлюваннями, наприклад: більше добрив нашого заводу — багатший стіл радянського народу.

Я собі навіть це виписав і повісив, де слід, щоб було завше перед очима.

— Але чим ми вас будемо вгощати, — забідкалася Емма, — вся країна голодує і ми голодуємо, чаю нема, п'ємо скипидар.

— Ну що ж, і скипидар — Божий дар, — задриґав ногами пан Шляктрафський.

Я приніс скипидар і налив його в брудні гранчаки.

— Так, а за що ми вип'ємо? — задумався пан Шляктрафський.

— Вип'ємо за цю, як її, — сказала Емма.

— Чудово! — втішився пан Шляктрафський. — Давай за неї.

І ми випили, а на закуску Емма подала взуттєвий крем, оздоблений сірничковими голівками.

— Умм! Я просто вмираю за сірничковими голівками! — аж застогнала пані Шляктрафська.

Але то ще було не все, Емма просто зблиснула своїм талантом і подала на гаряче свою сумочку з крокодилячої шкіри, яку вона запекла в оліфі, перед тим начинивши паперовими карбованцями. Що то був за смаколик, не описати: карбованці хрумкали і танули в роті.

— Обожнюю крокодилів! — сичала від розкоші пані Шляктрафська.

А Емма — о Емма! — подала тепер ще й мої пантофлі, тушені в парафіні зі збитими вершками, а до них ще й фіранки в крохмалі і шкарпетки у власному соці з перламутровими ґудзиками.