Юрій Винничук - Ги-ги-и

Я судомно закушую зубами губи. Солоний смак крові і сліз наповнює вуста. Я бачу, як знову зблискує багнет і входить під ліву передню ногу. Свиня звалюється в сніг і здригається в корчах.

Він покликав мене на допомогу, силкуючись вивільнити руку зі свинячої пащеки і я, взявши багнета, застромив його свині межи зуби. Це було нелегко — розімкнути її міцні щелепи. Рука його кривавила і, коли він висмикнув її, то обвисла, мов відрубана галузка, вздовж тіла.

Я глянув на свиню й побачив, як в очах її спалахнуло здивування і вмерло.

Квітчин батько, тамуючи біль, ухопив правицею свинячу ногу, кивнув мені, аби я схопився за другу, і ми удвійко поволочили тушу до хати.

Дві криваві доріжки значили сніг — одна соталася зі свинячого серця, а друга з руки мисливця. Барва їхня не відрізнялася нічим. Та мисливець цього не помічав.

Я знаю — нема мені виправдання. Єдине, що я встиг зробити, поки батько подався бинтувати руку, поховати Квітчини манелі, що вона їх поскидала з себе перед тим, як пірнути зі мною в ліжко.

Коли прийшла з роботи її матінка, то дуже тішилася, що нарешті матиме м'ясо. Тут таки в хаті ми заходилися білувати свиню. Я помагав розробляти тушу, краяти м'ясо, відділяючи від кісток і затято мовчав. А мати її тріскотіла, як кавовий млинок:

— Боже, яке ніжне м'яско! А які тендітні кісточки! Росолик буде фантастичний! А ратички? Ратички! Та це щось неймовірно витончене! У мене таке вражіння, що ми краємо не свиню, а принцесу!

— Ба й справді, — погодився татко. — ніколи ще мені не доводилося бачити такого ніжного м'ясива. Надто воно рожеве. А на смак, — тут він відкусив кавалок сирого м'яса, хвильку зосереджено пожував і докінчив: — На смак воно солодке як… як…

Я отерп і стривожено зиркнув на нього: невже здогадується? — …як диня… — врешті проплямкав і ковтнув, облизуючись.

— Воно й пахне чимось таким, — проказала пані Кундельова, втягуючи носом паруюче м'ясо.

— І то ж треба — в саме місто забрела, — сказав пан Кундель, шпурляючи Квітчині тельбухи у відро.

Я мовчки брав переповнене відро й плуганився у кінець вулиці, де в скверику сковичали бездомні пси. Я дивився, як вони кидаюся на ці чудесні ласощі й шматують з несамовитим гарчанням і скавулінням, як рвуть на частини свинячу голову, добираючись до мозку, й мене охоплював такий розпач, що на хвилю здавалося, наче б і я перетворився на здичавілого пса, вихудлого і голодного, пса, що ладен пожерти геть усе, не задумуючись.

Квітку покраяли, перепустили через машинку, порозпихали у слоїки, присмачили сіллю, чорним перцем, паприкою, часником, кардамоном і лавровим листом, розлили драглями, завудили в ковбасах, шинках, затовкли в сальцесони, налили кров'ю кишки… І я усе це їв, смакував, плямкаючи від насолоди…

Деколи мати її спохоплювалася і, мов крізь сон запитувала:

— А де ж то наша Квіточка?

— Еге ж, де вона? — мрукав під ніс її батько, не відриваючи погляду від телевізора.

Та ось же вона! — хотілося мені закричати. — В наших животах! В слоїках! В заморознику! В льосі! В каналізації! Перетравлені рештки Квітки гойдають уже мирні хвилі Полтви…

Мій погляд падав на шкуру дикої свині поверх канапи. Вночі я залізав під неї і шкура кохала мене й пестила доводячи до знемоги, з якимсь особливим завзяттям, немовби прагла змусити мене кохати лише її, її одну і більше нікого. Шкура муркотіла на вухо мені ласкаві слова і молила:

— Не покидай мене… не покидай…

— Не покину… — видихав я гаряче повітря й провалювався в густу безпросвітну дрімоту.

Шкура кохала мене.

І чого ж бо мені ще треба від цього засраного життя.

1983

Дівчинка була донькою вугляра і пахла вуглем. Вона любила сидіти на підвіконні і показувала мені язика. В садку ми гралися в тата і маму, а коли знуджувалися, вона сідала на траву і розкидала ніжки, а що майточок не носила, то мені все було гарно видно.

Я лягав на траву, клав підборіддя на руки і вдивлявся, вдивлявся в усмішку монилізи. Вона вабила не тільки мене. Мурашки охоче кидалися до неї, волочачи свої подушечки. Кращого інкубатора для їхніх яєць годі знайти, вони це розуміють, а тому виставляють сторожу на вході, котра побачивши наближення мого пальця, вищирює ікла.

— Ану геть! — кричу я і чавлю їх, чавлю, чавлю, а вони героїчно гинуть, наче триста спартанців, боронячи Фермопільську ущелину, триста, як скло, боронячи свої подушечки. Всюди лежать їхні мертві тіла, корчаться в муках поранені, але мені байдуже, терпіти не можу завойовників.