Юрій Винничук - Ги-ги-и

Якщо ви ніколи не були бездомним псом, то ніколи мене не зрозумієте. Бездомність — це стан невагомости й непевности, коли розпач роздирає вам душу. В довгих і даремних пошуках прихистку мені ледве вдалося напитати помешкання пізньої осені. Я поселився в будинку, де було троє осіб — пан Кундель, його дружина і донька Квітка.

Квітчин батько був мисливцем і взимку тільки те й робив, що тинявся лісами, вистежуючи диків. Повертався лише навесні в авті, заладованому шкурами. Всі стіни у них обвішані рогами й іклами, а то й цілими кабанячими головами, що зирять на тебе, наче на здобич. А на кріслах, канапах і підлогах самі іно шкури вепрячі, від чого у хаті стояв якийсь особливий сопух, мовби ти втрапив до свинарника. Одне слово — рай для молі.

Молі тут розвелося сила силенна і, коли, було, отако знічев'я тупнеш ногою посеред шкури, разом зі сивою пилюкою, вилинялими шерстинками, піднімалася в повітря армада молі. Вдихнувши цей густий коктейль, ви вже могли нічого не їсти, бо на зубах весь час скрипіло і слизькало, чвакало і плюскало, а лопотіння крил у горлі доводило до сказу.

— Не смій їх убивати! — верещала пані Кундельова, себто Квітчина матінка, коли я починав ляскати в долоні, боронячи своє обличчя від тих гидких створінь.

Молі обліплювали мене з усіх боків, забивалися в ніздрі й вуха, запорпувалися у волосся, проникали попід одежу, і я чув, як мерехтять їхні крильця, черкаючи об мою шкіру, як шкребуться їхні лапки, як вони солодко й захланно цьмакають, смакуючи моє вбрання, мої волосинки, мою безпорадність.

Ті, що потрапили в горло, пірнули в самісінький шлунок, і соки шлункові ринулися на них, як дощівка з ринви, все в мені клекотіло і булькало, перетравлюючи оцю нечисть. Та не всі вони згинули в мені, подекуди ще довго пурхали в грудях, бились об ребра, мов очамрілі.

А взагалі, ви пробували кого-небудь убити? Ні, я не маю на увазі міль чи там яку мишу. Я кажу про людину. Людина не міль, і вбити її непросто. Щоби вбити людину, слід усе гаразд розрахувати, вивірити і зважити.

Її батько, щоб убити дика, деколи блукав цілими днями й ночами засніженими полями, принюхуючись до слідів. Хоча сам дуже боявся смерті, але справедливо вірив, що на ловах вбережеться краще, ніж сидячи в хаті серед молі. Адже він сам став блукаючою смертю, сам ніс смерть і через те робився безсмертним. Убивці житимуть вічно, і це брехня, що карають їх на горло, коли спіймають. Убити їх неможливо. Вони виборсуються з лабет смерти, як вугри, коли їх пробуєш закіптити димом. Вугри бовталися в Кунделів просто попід паркетом. Я чув, як ляскають вони хвостами, прискаючи від моїх кроків, а потім, коли пригасити світло, їхні вогнисті очі починали стежити з кожної шпарини.

Але пані Кундельова навідріз боронила ловити їх на вудку, щоби я не попсував паркету. Це була якась неймовірна дурість. Що таке їхній задрипаний паркет у порівнянні з нормальними вудженими вуграми?

Я мріяв, що коли оженюся з Квіткою, то обов'язково прорубаю в паркеті ополонку й таки наловлю риби. Вночі я тихенько виборсувався з теплої постелі, обережно відгортав шкуру дика і, припавши вухом до підлоги, наслухав темну причаяну глибінь, у котрій мешкали вугри. Я чув їхній стривожений шепіт, ковзання тіл, плескіт води. Вони мене відчували так само виразно, як я їх. Вони вслухалися в мене, в биття мого серця, у плюскіт крові й міркували, чого від мене можна чекати.

Коли я почав у них мешкати, мати забирала на ніч доньку до свого покою, щоб я, бува, не скористався і не встругнув передчасної дитини. Я спав у просторій вітальні, де на мене зі всіх сторін зиркали кабанячі голови, а роги й ікла стриміли, мов зброя, я відчував себе оточеним, загнаним вовком. Я закопувався в свою темну смердючу нору, вкривався шкурою дика і слухав, як у тій шкурі пересипається піщаний годинник молі. Шкура, здавалося, ворушилася й оживала.

Темінь у вітальні стояла така, що на досяг випростаної руки нічого, крім чорноти, намацати неможливо. Здавалося, що лежиш у могилі. Поки заснеш, уявляєш собі, як у безпровидній сутіні лісів блукає батько Квітки, як він мостить собі з гілок лігво й засинає під шкурою недавно впольованого дика, а то й ховається у сніг чи лізе в дупло і крекче перед тим, як заснути. Дики теж вистежують його. Вони знають про нього все. Мабуть, знають і про мене. Деколи я це відчуваю. Дики шукають його слідів так само пильно, як і він їхні. Колись вони його вислідять і розшматують. А поки що вони хочуть добратися до мене, аби підкупити, але не можуть знайти посередника. Я тільки молю Бога, аби їхній гнів не перейшов на мене. Я ж бо не маю нічого спільного з Квітчиним батьком. Тільки й того, що вкриваюся кабанячою шкурою.