Юрій Винничук - Ги-ги-и

— Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? — Тяжко зітхнув Сталін. — Добре, а шо було далі?

— Як? А ти шо, не помниш?

— Да у нього ж страшні провали, — озвалася Мать Революція. — Він не пам'ятає, куди люльку подів, не то шо…

— Про провали нам давно ізвєсно, — сказав Берія. — Але одне дєло люльку загубити, а друге — державу.

— Е! — стрепенувся Сталін. — Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!

— Правильно гне! — підтримала Берію Мама. — Держава — не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.

— Коротше, — вів далі Берія, — ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь і давай отдельну картіну.

— Ну і що? Не заслужив я, чи що?

— Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.

— І я заслужила! — нагадала про себе Революція.

— І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.

— Так, — кивнув Сталін. — Це пам'ятаю. А що далі було?

— А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.

— А він що?

— А він, чи не здогадався, чи здєлав вид — не знаю. Всі вони — ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.

— Значить не здогадався, — похитав головою вождь.

— Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.

— А він і тут не догадався? — аж позеленів вождь.

— Нє-а… і тоді якраз случився припадок.

— З ним?

— Ні, не з ним, а…

— З тобою?

— Да я шо — припадошний, чи шо?

— А з ким?

— Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем'я ето самоє…

Тут Берія поляскав долонею по кулаці.

— Шо за єрунда? — стенув плечима Сталін. — Да ніколи я з його мамашою нічого такого…

— Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, — ляск-ляск долонею по кулаці, — ето самоє.

Сталін перестав міряти залу й спинився.

— А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо — образився?

— Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.

— А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам'ятаю. Так воно й було.

Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.

— Що це таке?! — аж кипів Каганович. — Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні.

— Це все штучки Лаврентія! — сопів Ворошилов.

— А по-моєму правильно, — сказав Молотов. — Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.

— Не угробити, а умавзолеїти, — заперечила Мать Революція, — бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.

— А ви знаєте, Маман, — задумливо промовив Каганович, — як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам'ятник.

— А шо? — примружила око Мать. — В цьому шось є. Інтересна мисль.

— Він буде стояти і показувати рукою туди, — продовжував Каганович. — Або туди!

— Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? — спитав з єхидною посмішкою Берія.

— А куди?

— А на Сибіряку!

Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:

— Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити — стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося — як заскавулиш.

— Да, — кивнув Каганович, — но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.

— Ану прекратіть іздіватися над покойником! — затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. — Я хотів сказать — над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!

— Сталін живєє всіх живих! — заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. — Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!

Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь, або в прекрасне майбутнє.