Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Про те, чи можна мені вірити.

— Так… Я вірю інтуїції Юкі. Вона вірить тобі. А тому і я тобі вірю. І ти можеш мені вірити. Не така вже я погана людина. Іноді пишу всякий непотріб, але зовсім не погана людина… — Він знову відкашлявся і сплюнув на землю. — Ну, то як? Ти готовий піти на це? Тобто приглянути за Юкі. Все, що ти кажеш, я добре розумію. Ясна річ, доглядати дітей — обов’язок самих батьків. Але цей випадок особливий. Як я вже казав, у мене руки зв’язані. Крім тебе, мені нема на кого покластися.

Я довго дивився, як тане піна в моїй склянці. І зовсім не знав, що далі робити. Дивна сімейка… Троє чудіїв та учень П’ятниця. Справжні космічні Робінзони… [39] Натяк на американський комікс «Сім’я космічних Робінзонів», за яким 1965 р. було знято фантастичний телесеріал «Загублені в космосі».

— Я не проти того, щоб іноді з нею зустрічатися, — відповів я. — Але тільки не щодня. У мене й так своєї роботи по горло, а, крім того, зустрічатися з людьми за обов’язком мені не до душі. Коли захочу — зустрінуся. Платити мені не треба. Поки що мені своїх грошей вистачає. А зустрічаємося ми з Юкі як друзі, тож частування оплачую сам. Ось лише на таких умовах я готовий пристати на вашу пропозицію. Юкі й мені подобається. Мені з нею цікаво спілкуватися. Однак відповідати за неї я не можу. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Отож якби щось сталося — врешті-решт, уся відповідальність, безперечно, ляже на вас. Ще й тому я не можу брати від вас грошей.

Макімура все кивав головою. І кожного разу складки під його вухами тряслися. Грою в гольф їх не позбутися. Потрібна набагато кардинальніша зміна способу життя. Та навряд чи він зможе це зробити. Якби міг, то мав би зробити це раніше.

— Я добре розумію, що ти хочеш сказати. У твоїх словах є логіка, — відповів Макімура. — І я не збираюся перевалювати на тебе будь-яку відповідальність. Про неї тобі взагалі не треба думати. Я просто не маю іншого виходу, і тому уклінно прошу в тебе допомоги. Про відповідальність мова не йде. Що ж стосується грошей, то про це поговоримо коли-небудь пізніше, у відповідний час. Бо я з тих людей, які не забувають повернути своїх боргів. Запам’ятай це на майбутнє. А тепер, може, ти й правий, я покладаюся на тебе. Роби як хочеш. Якщо матимеш потребу в грошах — зв’яжися зі мною або з Аме. З будь-ким. Ніхто з нас не сидить без грошей. Тож не церемонься.

Я промовчав.

— Я відразу помітив, що ти вперта людина, — додав він.

— Та ні. Не вперта. Просто я думаю в рамках особистої системи.

— Особиста система… — повторив він. І знову посмикав себе за вухо. — У ній уже нема жодного сенсу. Все одно що самому робити ламповий підсилювач. Замість того, щоб витрачати час на його складання, краще піти в аудіомагазин й купити собі новенький на транзисторах. Обійдеться дешевше, і звук буде приємніший. А якщо поламається, відразу прийдуть додому й полагодять. Коли ж купуватимеш новий — старий заберуть в рахунок плати. В наш час нема місця особистим системам мислення. Не заперечую, що був час, коли вони мали певну цінність. А тепер — не так. Усе купується за гроші. І навіть мислення. Придбав підходяще, і приєднуй до свого життя. Дуже просто. І відразу можеш користуватися. Долучив одну деталь до іншої — й усе готове. Щось застаріє — можеш замінити. Так зручніше. А чіплятимешся за особисту систему — відстанеш від життя. Як не впораєшся з кермом на повороті — вуличному руху заважатимеш…

— Суспільство розвиненого капіталізму, — підсумував я.

— Саме так, — погодився Макімура. І знову на хвилину замовк.

Навколо зовсім стемніло. Десь поблизу нервово гавкав собака. Хтось, щоразу запинаючись, грав на піаніно сонату Моцарта. Макімура сидів, схрестивши ноги, на східцях веранди і в задумі потягував пиво. «Після повернення до Токіо мені трапляються якісь химерні люди, — подумав я. — Ґотанда, дві висококласні повії (одна з них уже мертва), два крутих агенти поліції, Хіраку Макімура та його учень П’ятниця». Вдивляючись у темний сад і прислухаючись до собачого гавкоту та звуків піаніно, я щораз більше відчував, ніби реальність навколо мене поступово тане й тоне в пітьмі. Навколишні предмети втрачали первісну форму, перемішувалися між собою і в своїй цілковитій беззмістовності оберталися в загальний хаос. Вишукані пальці Ґотанди на спині Кікі; вулиці засніженого Саппоро; Кізонька Мей з її «ку-ку!»; пластмасова лінійка, що ляскає по долоні агента поліції; постать Чоловіка-Вівці, який чекає на мене в глибині темного коридору — все це зливалося в одне ціле. «Може, я просто втомився?» — подумав я. Ні, не втомився. Просто навколишня реальність неждано-негадано розтанула. Розтанула — й перетворилася на круглий згусток хаосу, схожого на якесь небесне тіло. І водночас піаніно все бринькало, а собака все гавкав. Хтось намагався мені щось сказати…