Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Як поживаєте? — спитала вона.

— Прекрасно! — відповів я.

— Що зараз робите? — допитувалася вона.

— Думаю приготувати обід. Копчена лососина з дресированим в універмазі салатом і тонкими, як лезо бритви, кружальцями цибулі, вимоченими в крижаній воді, приправлена хроном з гірчицею, добре підходить до тостів, обсмажених у маслі, з «Кінокунія». Якщо мені вдасться — вийдуть сандвічі не гірші за тих, що готують в «Делікатесен Сандвіч Стенд» у Кобе. Іноді, правда, не все мені вдається. Та нічого. Головне — мету визначено, а досягти її можна методом проб і помилок.

— Якась дурниця!

— Зате смачно! — відповів я. — Як не віриш — спитай у бджіл. Або в конюшини. Справді-таки смачно.

— Що ви таке кажете? Які бджоли, яка конюшина?

— Це — метафора, — пояснив я.

— Ойо-йой! — скрушно зітхаючи, сказала Юкі. — Вам не завадило б ще трохи підрости. Хоч вам уже, здається, тридцять чотири, та, як на мене, ви верзете дурниці.

— Ти хочеш сказати, що мені треба пристосуватися до суспільства?

— Я хочу покататися на автомашині, — сказала вона, знехтувавши моїми словами. — Сьогодні ввечері ви маєте вільний час?

— Начебто, — відповів я, трохи подумавши.

— Коли так, то о п’ятій приїжджайте по мене на Акасака. Пам’ятаєте, де я живу?

— Пам’ятаю, — відповів я. — Слухай, а що, ти з того часу там і живеш?

— Ага. У Хаконе, в порожньому будинку на вершині гори, мені нема чого робити. Я не маю охоти туди повертатися. Тут цікавіше.

— А що з мамою? Все ще не приїхала?

— Та я нічого не знаю. Зв’язку з нею не маю ніякого. Може, й досі вона сидить у Катманду. А тому, як я вже казала, я на неї зовсім не розраховую. Коли повернеться — мені невідомо.

— А як у тебе з грішми?

— З грішми все гаразд. Бо можу користуватися грошовою карткою. З маминого гаманця одну для себе витягла. Вона з таких людей, що цього ніколи не помітить. Якби я сама про себе не подбала — давно відкинула б ноги. З такою ненормальною нічого іншого й не дочекалася б. А ви як вважаєте?

Уникаючи відповіді, я промимрив щось незрозуміле.

— А ти регулярно харчуєшся? — запитав я.

— Аякже! А ви як думаєте? Якби не харчувалася — давно померла б.

— Я питаю, чи ти регулярно харчуєшся?

Юкі відкашлялася.

— У «Кентуккі Фрейд Чікен» ходжу, в «Макдональдс» і «Дейрі Квін»… А ще купую свіжі бенто [32] Бенто — дерев’яна коробочка з їжею. .

«Харчові покидьки», — подумав я.

— Отже, о п’ятій я приїду по тебе, — сказав я. — Поїдемо кудись, щоб перекусити щось нормальне. Бо твоє харчування просто жахливе. Дівочий організм у період статевого дозрівання потребує чогось трохи кращого. Як довго перебиватимешся на такій їжі, то в дорослому віці матимеш проблеми з нестійким менструальним циклом. Звісно, ти можеш сказати, що це — твоє діло. Але ж своїм нездоров’ям ти завдаватимеш клопоту людям з твого оточення. І про них треба подумати.

— Якась дурниця! — проказала вона тихо.

— Слухай, до речі, якщо ти не проти, то, може, дала б мені свій телефонний номер?

— Для чого?

— Бо такий односторонній зв’язок — це нечесно. Ти мій номер знаєш, а я твій — ні. Як тобі заманеться — ти мені телефонуєш, а мені заманеться — я тобі зателефонувати не можу. Так несправедливо. А ще незручно: скажімо, якщо ми домовимося про зустріч і раптом я буду вимушений змінити свої плани, то не зможу тебе попередити.

Вона розгублено засопіла носом, але все-таки продиктувала свій номер. Я записав його в блокнот відразу під номером Ґотанди.

— Однак ви так просто своїх планів не змінюйте! — сказала Юкі. — Бо мені досить і мами з її викрутасами.

— Не турбуйся. Так просто я своїх планів не змінюю. Правду кажу. Не віриш — спитай у метеликів. Або в люцерни. На світі нема людини, яка так суворо дотримувала б обіцянок, як я. Однак у житті трапляються раптові події. Трапляється те, чого наперед не передбачиш. Світ широкий складний, а тому іноді стаються речі, які мені непідвладні. І тоді мені неодмінно треба з тобою зв’язатися. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Несподівані події, — сказала вона.

— Як грім з ясного неба, — підтвердив я.

— Краще б їх не було, — сказала Юкі.

— Авжеж, — погодився я.

Але вони таки сталися.

Вони з’явилися після третьої пополудні. Удвох. Я стояв під душем, коли задзеленчав дверний дзвінок. Поки я накидав на себе халат і відчиняв двері, дзвінок пролунав вісім разів. Дзвонили так настирливо, що роздратування, здавалось, колючками втикалося у шкіру. Відчинивши двері, я побачив двох чоловіків. Одному на вигляд було понад сорок, іншому — приблизно як мені. Старший — високий, зі шрамом на носі. Як для початку весни надто засмаглий. Міцною, справжньою засмагою рибалки. Ні на пляжах острова Гуам, ні на лижних курортах так не засмагнеш. Тверде волосся і страшно великі руки. Одягнений у сіре пальто. Молодий — невисокого зросту, з довгим волоссям. Очі — вузькі, погляд — гострий. Скидався на молодого літератора з минулого десятиріччя, який на зборах літературної групи, відгортаючи волосся з чола, проказує: «А все-таки Місіма…» [33] Юкіо Місіма (1925–1970) — талановитий японський письменник, автор багатьох романів і драматичних творів, відомий своїм демонстративним самогубством після невдалої спроби військового бунту. . Колись зі мною в університеті вчилося кілька подібних типів. На ньому був темно-синій плащ із запнутим спереду коміром. Чорні черевики на ногах в обох назвати «модними» в жодному разі не годилося б. Дешеві, зношені. Будь-хто, побачивши їх на узбіччі дороги, захотів би обійти стороною. Обидва джентльмени не викликали в мене особливого бажання подружитися з ними. Подумки я відразу приліпив їм клички «Рибалка» і «Літератор».