Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Коли той чоловік пішов, якусь хвилину Ґотанда сидів, насупившись, потім двома пальцями підкликав офіціанта й попросив рахунок. Як тільки рахунок принесли, Ґотанда підписав його, навіть не звертаючи уваги на суму.

— Чого там церемонитися! — сказав він. — Це ж навіть не гроші. А тільки представницькі витрати.

— Дякую за частування! — сказав я.

— Яке в біса частування? — заперечив Ґотанда безбарвним голосом. — Витрати для списання.

Ми з Ґотандою сіли в його «мерседес» і відправилися в бар на задвірках Адзабу [28] Адзабу — район у центральній частині Токіо. ще щось випити. Зайняли місця в кінці шинквасу й непомітно видудлили по кілька коктейлів кожен. Видно, Ґотанда мав неабияку голову, бо хоч скільки випив — зовсім не п’янів. Ні в його мові, ні у виразі обличчя нічого не змінилося. За питтям він розповідав мені всяку всячину. Про нікчемність нашого телебачення. Про безмозкість режисерів. Про бездарності, від яких хочеться блювати. Про брехливість коментаторів останніх новин. Слухати його було цікаво. Образна мова, критичний погляд на світ.

Після того йому захотілося почути мою розповідь про те, як досі складалося моє життя. Отож я коротко виклав йому свою життєву історію. Після університету разом з товаришем відкрив контору — писав і редагував рекламні матеріали. Одружився, розлучився. Робота йшла успішно, але через деякі обставини контору довелося покинути. Тепер перебиваюся журналістикою — пишу тексти на замовлення. Заробляю небагато, але ж і витрачати гроші нема часу… В такому скороченому вигляді моє життя здавалося спокійним і непримітним. Наче й не моїм.

А тим часом бар поволі заповнювався людьми, і розмовляти стало важкувато. Дехто з відвідувачів витріщився на Ґотанду.

— Ходімо до мене, — сказав він і підвівся з місця. — Це недалеко звідси. Дома нема нікого. А випити є що.

Проживав він і справді кварталів два від бару. Відпустивши шофера з «мерседесом», ми зайшли в будинок. Розкішний, з двома ліфтами, один з яких відмикався ключем.

— Цю квартиру придбала для мене кіностудія, коли після розлучення я опинився на вулиці, — сказав Ґотанда. — Бо, мовляв, не годиться славетному кіноактору жити в якійсь халабуді тільки тому, що власна дружина обібрала його до нитки й викинула на вулицю. Так імідж зіпсується. Виходить, що формально я винаймаю житло в кіностудії і, звісно, за нього плачу. З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.

Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами — великими й малими — з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м’який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок — китайського антикваріату епохи Мін — на тумбочці. Всюди ідеальна чистота — ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі — журнали мод «GQ» та архітектури.

— Гарненька квартира! — похвалив я.

— Хоч кіно в ній знімай, правда? — сказав він.

— Мабуть, що так… — погодився я, ще раз обвівши поглядом навколо себе.

— Як покладешся на дизайнерів інтер’єру, іншого й не сподівайся. Завжди матимеш щось схоже на кінознімальний майданчик. Тут зручно зніматися, але не жити. Іноді я стукаю кулаком по стінах — чи вони часом не з пап’є-маше. Життям і не пахне, ти помітив? Нічого нема, тільки зовнішній лоск.

— А чого б тобі самому не внести сюди запаху життя?

— Річ у тому, що життя особливого нема… — відповів він безвиразним голосом.

Ґотанда поставив платівку на програвач фірми «Bang and Olufsen» й опустив голку. Колонки були зі старих добрих часів — JPL Р88. Прекрасна електроніка, з нормальним звуком, з тієї епохи, коли фірма «JPL» ще не заполонила світ своїми невротичними студіо-моніторами. Зі старої платівки зазвучав голос Боба Купера.

— Що питимеш? — запитав Ґотанда.

— Мені все одно. Що ти — те й я, — відповів я.

Він пішов на кухню і приніс на таці пляшку горілки, кілька банок тоніку, відерце з льодом і три розрізаних навпіл лимони. І ми взялися пити горілку з тоніком та лимоном під холодний, чистий джаз Західного узбережжя. «Що й казати, життям тут майже не пахне», — подумав я. Та чогось особливого я в тому не вбачав. І не відчував особливої незручності. Головне — як на це подивитися. Особисто я почувався якнайкраще. Сидів собі на зручному дивані і, розслабившись, пив горілку з тоніком.