Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Де ти зараз? — спитав я.

— Усе ще в квартирі на Акасака, — сказала вона. — А сьогодні ми не покатаємося на автомобілі?

— Пробач, сьогодні ніяк не вдасться, — відповів я. — Зараз я жду важливого ділового дзвінка. Як-небудь іншим разом, добре? До речі, щодо вчорашньої розмови… Ти що, справді бачила людину в овечій шкурі? Я хотів би тебе про це розпитати. Для мене це дуже важливо.

— Як-небудь іншим разом, добре? — відповіла вона і рішуче, зі стуком поклала трубку.

«От тобі й на!» — подумав я. І якийсь час розгублено дивився на телефонну трубку в руці.

Упоравшись із селерою, я задумався над тим, що приготувати на вечерю. І вирішив зварити спагеті. Взяти два зубчики часнику, покришити їх не дуже дрібно й обсмажити на маслиновій олії. Час від часу нахиляти сковорідку, збираючи олію скраю, і тримати так якнайдовше на слабкому вогні. Додати стручок червоного перцю. І смажити його разом з часником. Аби олія не згіркла, вчасно вийняти часник і перець. Найважче — вибрати момент, коли це треба зробити. Кинути в олію шматочки шинки й смажити доти, доки не стануть хрусткими. Вигорнути на сковорідку добре проварені спагеті і добре перемішати. Посипати покришеною петрушкою. Подавати з салатом — сиром «моцареллою» та свіжими помідорами… Зовсім непогано!

Та як тільки вода для спагеті почала закипати, знову пролунав телефонний дзвінок. Я погасив плитку, підійшов до телефону і взяв трубку.

— О, як давно ми не бачилися! — сказав Ґотанда. — Я такий радий тебе почути! Як поживаєш?

— Та нічого, сяк-так… — відповів я.

— Менеджер передав, що в тебе якась справа до мене. Невже хочеш з кимсь удвох розтинати жабу? — сказав він і радісно засміявся.

— Та ні, хотів у тебе дещо спитати. Знаю, що ти — зайнята людина, та все одно вирішив зателефонувати. Це може здатися трохи дивним, але…

— Слухай, ти зараз чимось зайнятий?

— Ні, нічим особливо. Трапився вільний час, от і взявся вечерю готувати.

— От і добре! А чи не піти нам разом кудись і там повечеряти? Я оце думав, з ким би перекусити. Самому їжа в рот не лізе…

— Та якось незручно. Ні сіло, ні впало подзвонив тобі…

— Нема чого церемонитися! Хочеш чи не хочеш, а як приходить певний час — живіт порожніє і доводиться його чимось напихати. Заради тебе я не збираюся силоміць об’їдатися. Просто перекусимо, вип’ємо й побалакаємо про минуле. Я вже давненько не бачився з колишніми товаришами. Якщо тобі тільки зручно — радо зустрівся б з тобою. Чи, може, тобі незручно?

— Таке питаєш. Це ж я маю до тебе справу, а не навпаки!

— Ну, то я зараз до тебе заїду. Де ти живеш?

Я сказав йому адресу.

— Ага, якщо так, то це недалеко від мене. Хвилин через двадцять під’їду. Приготуйся, щоб відразу вийти. Бо за живіт тягне, довго не витримаю.

Я погодився, поклав трубку й розгублено покрутив головою. «Побалакаємо про минуле»?

Я ніяк не розумів, про яке «минуле» можна говорити з Ґотандою. У шкільні роки я з ним особливо не дружив і не часто спілкувався. Його вважали блискучою окрасою класу, а мене, правду кажучи, — непомітним середнячком. Просто чудо, що він ще пам’ятає, як мене звати. То про яке «минуле» може бути мова? Про що мені з ним говорити? А все-таки добре, що він не гне кирпи.

Швидко поголившись, я надів сорочку з жовтогарячими смужками, поверх неї — твідовий піджак від Калвіна Кляйна. На шию пов’язав плетену краватку від Армані, яку мені колись на день народження подарувала подружка. Натягнув щойно випрані джинси і взувся у білісінькі тенісні кеди, куплені зовсім недавно. В моєму гардеробі це були найшикарніші речі. «От було б добре, якби мій співрозмовник належно оцінив увесь цей шик», — подумав я. Ні разу в житті я ще не вечеряв з кіноактором. І тому не уявляв собі, що в такому випадку слід одягати.

Він приїхав рівно через двадцять хвилин. Його шофер — років п’ятдесяти, надзвичайно ввічливий — подзвонив у двері й сказав, що пан Ґотанда чекає внизу. «Де особистий шофер — там і „мерседес“», — подумав я. Як я і сподівався, внизу стояв «мерседес». Надзвичайно великий, сріблястого кольору. Геть-чисто схожий на моторний човен. Скло таке, що всередині нічого не видно. Шофер з легким стуком відчинив дверцята, і я заліз усередину. Там був Ґотанда.

— Я так радий тебе бачити! — сказав він, привітно всміхаючись. Руки не простягнув — і мені від того полегшало.

— Давно-таки не бачилися, — відповів я.

Поверх звичайнісінького светра з клиноподібним вирізом на шиї на ньому була темно-синя вітронепроникна куртка й приношені оксамитові штани кремового кольору. На ногах — збляклі кросівки «асікс». Однак загалом його манера одягатися була бездоганною. Навіть простий одяг на ньому справляв приємне враження, наче витвір першокласного модельєра. З усміхом на губах він оглянув мене з ніг до голови.