Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Можливо, він — непогана людина. Однак, як сказала його дочка Юкі, без таланту.

Більше про її батька ми не говорили. Видно, Юкі цього не хотіла так само, як і я.

Якийсь час ми мовчки слухали музику. Стискаючи руками кермо, я стежив за стоп-сигналом «БМВ», що їхав спереду. Відстукуючи носком черевика ритм у співі Соломона Берка, Юкі розглядала місто за вікном.

— Ваш автомобіль — чудовий, правда? — сказала вона згодом. — Як називається?

— «Субару», — відповів я. — Старої моделі, уживаний. На світі не так багато людей, які готові його вголос похвалити…

— Не знаю чому, та коли на ньому їду, відчуваю якусь його приязнь…

— Мабуть, тому що я його люблю і він це відчуває.

— І через це випромінює приязнь?

— Гармонію, — уточнив я.

— Що? — спитала вона.

— Я і мій автомобіль допомагаємо одне одному. Якщо говорити коротко. Я займаю його простір. Я люблю свій автомобіль, і цей простір заповнюється моїм почуттям. Автомобіль це відчуває. І тоді мені стає добре. Йому також.

— Хіба механізмові може бути добре?

— Звісно, може! — відповів я. — Чому — сам не знаю. Механізми бувають і добрими, і злими. Теоретично я не можу цього пояснити, але з досвіду знаю, що це справді так. У цьому нема сумніву.

— Ви хочете сказати, що автомобіль можна полюбити, як людину?

Я похитав головою.

— Ні, не так, як людину. Річ у тому, що почуття до автомобіля набагато стійкіше. На відміну від почуття до людини. Людям, щоб прилаштуватися одне до одного, доводиться постійно змінюватися. В їхніх душах щось постійно рухається, розгублюється, наростає, зникає, заперечується й ображається… У більшості випадків людською любов’ю не вдається свідомо керувати. А от із «субару» стосунки складаються по-іншому.

На мить Юкі задумалася над моїми словами.

— Виходить, ви з дружиною не сходилися характерами? — спитала вона.

— Я думав, що сходилися, — відповів я. — А от вона була іншої думки. Ми різнилися в поглядах. Напевне, вона вирішила, що краще втекти з іншим хлопцем, ніж виправляти цю різницю поглядів між нами.

— Отже, не вийшло так добре, як із «субару»?

— Саме так, — погодився я. Та хіба це підходяща тема для розмови з тринадцятирічною дівчиною-підлітком?

— Слухайте, а що ви думаєте про мене? — спитала Юкі.

— Про тебе я майже нічого не знаю, — відповів я.

Вона знову втупила свій погляд у мою ліву щоку. Мені здалося, ніби від цього у щоці от-от утвориться діра. Таким гострим був її погляд. «Он воно що!» — зрозумів я нарешті.

— Ти, мабуть, найвродливіша дівчина серед тих, з якими я досі зустрічався, — сказав я, вдивляючись у дорогу перед собою. — Ні, не «мабуть»! Ти — безсумнівно найвродливіша дівчина. Якби я мав п’ятнадцять років, обов’язково в тебе закохався б. Однак мені тридцять чотири, а тому я так просто не закохуюся. Неохота ставати ще нещаднішим, ніж був досі. Із «субару» спокійніше… Правда?

Цього разу Юкі довго дивилася на мене пустим поглядом. А потім випалила:

— Дивак!

Коли вона так сказала, я відчув себе найостаннішим у світі невдахою. Може, вона не хотіла мене образити. Але її слово кольнуло мене в саме серце.

О чверть на дванадцяту ми повернулися на Акасака.

— Ну що? — спитав я.

Цього разу Юкі сказала, як добратися до її квартири, що розміщувалася у затишному будинку з червоної цегли на тихій вулиці поблизу храму Ноґі. Я зупинив автомобіль перед цим будинком і заглушив мотор.

— Щодо грошей… — тихо сказала Юкі, все ще сидячи в автомобілі. — За літак, за вечерю…

— За літак віддасте, коли мати повернеться. А решту я беру на себе. Можеш не турбуватися. Під час зустрічі з дівчиною за частування я плачу сам. Отож вважай, що твої витрати — тільки за літак.

Юкі мовчки здвигнула плечима, відчинила дверцята автомобіля. І виплюнула в кадібець з декоративним кущем жувальну гумку, яку жувала всю дорогу.

— Дякую!.. Нема за що!.. — перекинувся я ввічливими словами сам із собою. Потім вийняв з гаманця візитну картку і простягнув їй. — Коли мати повернеться, передай їй оце. Далі — якщо будеш сама і виникнуть якісь проблеми, телефонуй сюди. Чим тільки зможу — допоможу…

Вона стиснула пальцями картку, уважно розглянула її — і запхала в кишеню.

— Яке дивне ім’я! — сказала вона.

Я витягнув з багажника її важенну валізу, завантажив її у ліфт і довіз на четвертий поверх. Юкі вийняла ключ і відчинила двері. Я затягнув валізу досередини. Квартира складалася з їдальні (вона ж і кухня), спальні та ванної кімнати. Будівля була ще новою, і в квартирі панував зразковий порядок, як у рекламі житла на продаж. Меблі, посуд, електроприлади в повному комплекті, сучасні й, видно, дорогі, однак не створювали враження, що тут живуть люди. Здавалося, ніби хтось заплатив за них гроші й через три дні замовлення виконали. Зі смаком. Але не так, як у реальному житті.