Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Ось таким був готель «Дельфін». З першого погляду кожному було зрозуміло, що за такого відхилення від норми і накопичення безглуздя на безглузді готель прирікав себе на загибель у чорториї часу вже в недалекому майбутньому. Готель справляв жалюгідне враження. Як кульгавий пес під грудневим дощем. Звісно, на світі є чимало таких готелів, але той від них трохи відрізнявся. Був жалюгідним уже за своїм задумом. А тому мав вигляд надміру вбогий.

Ото ж чи варто казати, що не було на світі людей, за винятком необізнаних і введених в оману, які спеціально тут оселялися б.

Офіційна назва того готелю була «Dolphin Hotel», але вона та його реальний вигляд так різнилися між собою (сама назва викликала в моїй уяві білий, мов цукор, відпочинковий готель десь на узбережжі Егейського моря), що я в думках називав його просто «готель „Дельфін“». Якби не мідна дошка біля входу з викарбуваними на ній словами «Dolphin Hotel», то, гадаю, ніхто не здогадався б, що перед ним готель. Зрештою, і з вивіскою будівля ніяк не скидалася на нього. Скоріше нагадувала обшарпаний музей. Особливий музей, куди нишком заходять надмірно цікаві відвідувачі для того, щоб оглянути особливі експонати…

Навіть якщо у когось, що опинився перед готелем «Дельфін», і складалося таке враження, то це зовсім не був буйний політ фантазії. Бо насправді на одному з його поверхів таки розміщувався музей.

Кому ж заманеться в ньому зупинятися? У готелі, частина якого віддана під незрозумілий музей? У готелі з похмурими коридорами, де стирчать овечі опудала, висять запорошені овечі шкури, лежать запліснявілі манускрипти і старі пожовклі фотографії? У готелі, де нездійсненні людські мрії поприлипали до стін, немов засохла грязюка?

Всі готельні меблі зблякли, столи порозсихалися, двері як слід не замикалися. Підлога в коридорах вичовгалася, лампочки ледь-ледь горіли. Через зіпсовані крани вода скапувала в умивальники. Огрядна покоївка (її ноги викликали в моїй уяві слона), сновигаючи коридорами, хворобливо кашляла. За конторкою у фойє завжди сидів управитель готелю — чоловік середніх літ із засмученим поглядом та без двох пальців на одній руці. На його обличчі немов було написано: хоч би до чого він брався, нічого в нього не вийде. То був справжній зразок невдахи. Здавалось, ніби його цілий день вимочували у слабкому розчині синього чорнила, а тому на все його єство лягла тінь невдачі, поразки й душевного занепаду. Такого типа хотілося покласти у коробочку і виставити у шкільному кабінеті природознавства. І прикріпити табличку: «Ні на що не здатна людина». Самим своїм виглядом у більшості людей тою чи іншою мірою він викликав почуття жалю, а в декого — роздратування, бо дехто безпричинно сердиться, коли бачить нещасну людину. То хто ж оселятиметься в такому готелі?

Однак ми оселилися. «Ми повинні тут оселитися!» — сказала вона. І незабаром зникла. Щезла, наче корова її злизала, й залишила мене самого. Про це мені повідомив Чоловік-Вівця. «Вона пішла», — сказав Чоловік-Вівця. Він знав, що так мало статися. Тепер і я все зрозумів. Її метою було привести мене сюди. Ніби сама доля цим розпорядилася. Так само, як тим, що ріка Влтава тече до моря… Поглядаючи на дощ за вікном, я думаю про це. Думаю про долю.

Відтоді, як мені почав снитися готель «Дельфін», передусім прийшла в голову згадка про неї. Мені раптом здалося, ніби вона мене розшукує. Бо інакше чого б подібний сон так часто повторювався?

Подружка… Я навіть імені її не знаю. Хоча прожив з нею разом упродовж кількох місяців, не знаю про неї нічого суттєвого. Знаю тільки, що працювала дівчиною за викликом в одному дорогому нічному клубі. У клубі з членською системою для вибраних осіб з бездоганною репутацією. Як повія високої категорії. Крім цього, в неї було ще кілька інших занять. Удень правила тексти в невеличкому видавництві й час від часу служила фотомоделлю для реклами жіночих вух. Інакше кажучи, жила життям, заповненим справами по горло. І, ясна річ, не могла обійтися без імені. Правду кажучи, мала їх декілька. І водночас не мала жодного. На її речах — а їх у неї було небагато — імені не було написано. Ні проїзних квитків, ні прав водія, ні кредитних карток вона не мала. Носила з собою тільки записничок, щільно заповнений незрозумілими, як код, позначками. В її існуванні не було за що зачепитися. Мабуть, повії мають імена, але живуть у світі, що імен не визнає.

У жодному разі, я не знаю про неї майже нічого. Ні про місце народження, ні про справжній вік. Навіть її день народження мені невідомий. Нічогісінько не знаю — ні про її освіту, ні про її батьків. Вона з’явилася раптово, як дощ, — і так само зненацька кудись зникла. Залишивши по собі тільки згадку.