— Послухай, Юмійосі, — сказав я.
— Що?
— Чому ти одяглася?
— Захотілося подивитися на вас, коли я одягнена, — відповіла вона. — Чомусь.
— Може, ще раз роздягнешся? — спитав я. Я хотів переконатися, що вона справді-таки існує. І що тут — цей світ.
— Звичайно, — відповіла вона. Зняла годинник і поклала на стіл. Роззула туфлі й поставила їх рядочком. Розстебнула один за одним ґудзики на блузці, стягла панчохи, спідничку — і все акуратно поскладала. Зняла окуляри і, як завжди, із легким стуком поклала на стіл. Босоніж пройшла через кімнату, легко підняла вовняну ковдру й лягла біля мене. Я міцно пригорнув її до себе. Теплу, гладеньку. Із цілком реальною вагою.
— Не зникла, — сказав я.
— Звичайно, — відповіла вона. — Я ж казала — люди так просто не зникають.
«Невже це правда ? — думав я, обіймаючи її. У цьому світі будь-що може статися. Він дуже крихкий і небезпечний. У ньому можливе все. А в тій кімнаті смерті залишився ще один скелет. Чоловіка-Вівці? Чи, може, він призначений для того, щоб я пережив іще чиюсь смерть? А може, це мій скелет? Сидить у темній кімнаті, далеко-далеко звідси, й чекає, коли я помру…» Раптом здалека долинули звуки старого готелю «Дельфін». Наче гудки нічного потягу, принесені вітром. Проскреготав, піднімаючись угору, ліфт і зупинився. Хтось пройшов коридором. Хтось відчинив двері, хтось зачинив двері… Це — старий готель «Дельфін». Я його відразу впізнав. Усе в ньому скрипіло і деренчало від старості. Я належав йому. Хтось у ньому плакав. Плакав за тим, за чим я не міг плакати.
Я поцілував повіки Юмійосі.
Вона солодко спала в моїх обіймах. А я не міг заснути. Як у висохлому колодязі, в мене не залишилося жодної краплі сну. Я тримав її ніжно в обіймах та іноді мовчки плакав. Плакав за тим, що вже втратив, і за тим, чого ще не втратив. Та насправді плакав недовго. М’яке й тепле тіло Юмійосі в моїх руках своїм пульсом відстукувало час. А час відтворював реальність. Потім настав ранок. Я підвів голову й пильно стежив, як із реальним плином часу поволі обертаються стрілки будильника. Зовсім помалу, та без упину. Юмійосі дихала мені в плече й залишала на ньому теплий вогкий слід.
« Реальність , — подумав я. — Я тут і залишуся».
Коли стрілки годинника показали сьому, з вікна в кімнату полилося літнє ранкове світло й намалювало на підлозі перекошений квадрат. Юмійосі міцно спала. Я тихенько відгорнув на її голові волосся й поцілував у вухо. «Що ж їй сказати?» — думав я хвилини три-чотири. Можна по-різному привітати. На світі існує стільки різних способів. Стільки виразів. Та чи я зможу як слід висловитися? Чи зможу коливанням повітря передати найзаповітніше? Я перепробував подумки кілька висловів. І з-поміж них вибрав найпростіший.
— Юмійосі! — прошепотів я. — Ранок…
Сенсей (яп.) — учитель; вживається також як звертання до лікарів, письменників та ін. (Тут і далі — прим. перекладача.)
«Ханґрі Тайґер» (Hungry Tiger) — «Голодний Тигр».
Пекман — головний персонаж однойменної відеогри.
Мачо (ісп.) — самець.
Акасака — один із престижних центральних районів Токіо.
Сібуя — один із головних районів Токіо з вузлом міської електрички та метро.
Еф-І-Ен (FEN — Far East Network) — далекосхідна радіостанція армії США.
«Елвіс — король» ( англ .).
Темпура — запечена у тісті риба, восьминіг тощо.
Схід сонця, захід сонця ( англ .). Рядок із однойменної пісні з мюзиклу Джері Бока і Шелдона Харніка «Скрипаль на даху» («Fiddler on the roof») (1964).
Оселедець — кличка кота з роману «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі.
Адзабу — один із центральних районів Токіо.
Юність (англ.).
Слова з кінофільму Майкла Кертиса «Касабланка» (1942), які головний герой говорить поліцейському, що так і не зумів його спіймати.
Звичайні люди (англ.).
Я не кращий, і ти не кращий/ Ми однакові, хоч би що ми робили/ Ти любиш мене, ненавидиш мене/ Ти знаєш мене/ І все ж не уявляєш собі, як скрутно мені/ Я — звичайна людина.. . (англ.)
Читать дальше