Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

— Ви з ним зустрілися?

— Зустрівся, — відповів я. — Зустрівся й поговорив. Мав із ним досить довгу розмову. Дуже щиру. І все одно він загинув. Поговорив зі мною, а потім шугонув у море на своїй «Мазераті».

— Із моєї вини, правда?

Я повільно похитав головою.

— Ні, не з твоєї. Ніхто в цьому не винен. У кожної людини своя причина для смерті. Здається простою, а насправді — вона набагато складніша. Як от пень. Зверху непоказний, та як спробуєш його вирвати — потягнеться довге, розгалужене коріння… Так і людська свідомість живе в глибокій темряві. У ній надто багато чогось складного, заплутаного, що не піддається аналізу. Тож справжню причину смерті знає тільки сама людина. А може, навіть їй самій вона невідома.

«Він давно не спускав руки з клямки дверей, — подумав я. — І тільки чекав слушної нагоди».

— Але ж ви будете мене за це ненавидіти, — сказала Юкі.

— Не буду, — заперечив я.

— Якщо не зараз, то згодом обов’язково будете.

— І згодом не буду. Я не вмію так людей ненавидіти.

— Та навіть якщо ви не будете мене ненавидіти, то, напевне, щось між нами зникне, — тихо сказала вона. — Це правда!

Я зиркнув на неї.

— Просто дивина!.. Ти кажеш те саме, що казав Ґотанда.

— Справді?

— Справді. Він також увесь час побоювався, що між нами щось зникне. Та чи варто так побоюватись? Усе на світі колись зникає. Ми живемо в постійному русі. І більшість речей навколо нас, поки ми рухаємося, раніше чи пізніше опиняється в минулому. І тут нічого не вдієш. Настає час — і те, що має зникнути, зникає. А поки той час не настав, залишається з нами. Візьмімо для прикладу тебе. Ти ростеш. І через років два твоя прекрасна сукня виявиться замалою. Може статися так, що й гурт «Talking Heads» здаватиметься тобі старомодним. І тоді ти не захочеш кататися зі мною на автомобілі. Всього цього в житті не оминути. Тож пливімо за течією. Як не крути, а все буде так, як має бути.

— Та я думаю, що ви мені завжди подобатиметеся. І час виявиться безсилим.

— Я радий це чути. І сам хотів би так думати, — сказав я. — Та якщо говорити об’єктивно — ти ще не дуже добре знаєш, що таке час. У світі є багато речей, які не варто вирішувати навмання. Бо з часом вони згниють, як м’ясо. Несподівані речі зазнають несподіваних змін. І ніхто наперед не знає, що з ним станеться.

Юкі довго мовчала. Касета скінчилася й автоматично музика заграла з самого початку.

Літо… Куди не глянь, усюди впадали в очі його прикмети. Поліцейські, старшокласники, водії автобусів — усі в сорочках із короткими рукавами. Траплялися дівчата й без рукавів. «Ой, а ще недавно сніг падав! — подумав я. — І серед того снігопаду ми співали з нею вдвох „Help me, Ronda“. Всього-на-всього два з половиною місяці тому».

— Ви справді не будете мене ненавидіти?

— Звичайно, не буду, — відповів я. — Такого просто не може бути. У нашому ненадійному світі лише в цьому я не сумніваюся.

— Абсолютно?

— Абсолютно. На дві тисячі п’ятсот відсотків.

Вона всміхнулася.

— Саме це я хотіла почути.

Я кивнув.

— Ви любили Ґотанду, правда? — спитала вона.

— Любив, — відповів я. Сказавши це, я раптом запнувся. На очі наверталися сльози, але я їх стримав. І глибоко зітхнув. — Із кожною нашою зустріччю він щораз більше мені подобався. Таке рідко буває. Особливо коли досягнеш мого віку…

— А він її убив?

Я трохи помовчав, розглядаючи літнє місто крізь темні окуляри.

— Ніхто цього не знає. Та, зрештою, яке це має значення?

Він тільки чекав слушної нагоди.

Виставивши лікоть у вікно й підперши щоку долонею, Юкі дивилася на навколишній краєвид і слухала гурт «Talking Heads». Я подумав, що порівняно з нашою першою зустріччю вона трохи подорослішала. Чи, може, так мені здалося. Адже минуло тільки два з половиною місяці…

«Літо…» — подумав я.

— Що ви тепер збираєтеся робити? — спитала Юкі.

— Справді, що робити? — сказав я. — Нічого ще не вирішив. Що б такого придумати? В усякому разі, ще раз побуваю в Саппоро. Завтра або післязавтра. Там у мене залишилися справи, які треба залагодити…

Я мушу зустрітися з Юмійосі. І з Чоловіком-Вівцею. Там — моє місце. Я йому належу. Там хтось плаче за мною. Я мушу ще раз туди повернутись і з’єднати докупи розірване кільце.

Поблизу станції Йойоґі-Хатіман Юкі захотіла вийти.

— Поїду електричкою на лінії Одакю, — сказала вона.

— Довезу тебе куди треба, — запропонував я. — Бо сьогодні до вечора я вільний.

Вона всміхнулася.

— Дякую. Не турбуйтесь. Це дуже далеко й, крім того, електричкою буде швидше.