Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

— Не знаю, — відповів я.

— А звідки ж, як не з поліції? Хтось із начальства був у курсі справи. От і поділився інформацією. Довести цього не можна, але нам, причетним до розслідування, ясно як божий день, що хтось подзвонив і повідомив: скоро буде обшук, негайно звідси забирайтеся… Який безсоромний, негідний вчинок! І клуб миттю кудись переселився. Йому до такого не звикати. Перебрався за якусь годину — і шукай вітра в полі. Винайняв нову контору, поміняв телефонні номери — і взявся за те саме заняття. Простіше простого. Поки є список клієнтів і дівчат — будь-де можна розгорнути цей бізнес. І тоді нам уже до нього не докопатися. Ми поза грою. За одним махом нитка обірвалась. Якби знаття´, з яким клієнтом вона зустрічалася, справа трохи просунулася б. А так невідомо — як далі діяти.

— Однак незрозуміло, — сказав я.

— Що незрозуміло?

— Якщо, як ви кажете, вона була висококласною дівчиною за викликом клубу із членською системою, то навіщо клієнтові її вбивати? Якби він так зробив, то відразу стало б ясно, хто вбивця.

— Ваша правда, — погодився Літератор. — А тому злочин — справа рук людини, якої немає у списку клієнтів, чи не так? Особистого коханця або, може, когось стороннього, з яким вона зустрічалася, щоб не платити комісійних клубові. Котра із цих двох версій правильна — невідомо. Ми обшукали її квартиру — жодного сліду. Хоч руки піднімай.

— Я не вбивав, — сказав я.

— Звичайно. Ми знаємо, що не ви, — сказав Літератор. — А тому, здається, я казав: нам ясно, що не ви вбили. Ви не з тих, що вбивають. Із першого погляду зрозуміло. Такі, як ви, людей не вбивають. Але ви щось знаєте. Я це нутром відчуваю. Як професіонал. То, може, розкажете? Мені цього буде досить. Я не полізу вам у душу. Обіцяю. Повірте.

— Та нічого я не знаю, — відповів я.

— От тобі й на! — обурився Літератор. — Виходить, я дарма надіявся… Річ у тому, що наші начальники не дуже зацікавлені в розслідуванні. Мовляв, яке це має значення, якщо в готелі вбили повію? Звісно, для них не має. Вони навіть не проти того, щоб повій стало менше. Вони майже ніколи не бачили трупа. І не уявляють собі, що це таке, коли голу вродливу дівчину душать панчохою… До речі, з тим клубом пов’язані не тільки високі поліцейські начальники, але й, здається, деякі політики. Іноді в темряві блискають їхні золоті значки. Поліція миттю реагує на такий блиск. Від найменшого спалаху втягує шию в плечі, як черепаха. Особливо начальство. А тому складається враження, що бідолашну Мей убили — і кінці у воду заховали…

Офіціантка забрала порожню чашку Літератора. Я своєї кави випив тільки половину.

— А знаєте, я чомусь відчував до тієї дівчини, Мей, якусь дивну близькість, — зізнався Літератор. — Чому — сам не знаю. І коли побачив її на ліжку в готелі — голу, задушену панчохою, — то ось що подумав. Я обов’язково впіймаю того злочинця. Звісно, на таких трупів ми вдосталь надивились. І коли їх бачимо, не мліємо із жалю. Які тільки мені не траплялись — і розчленовані, й обгорілі, й бозна ще які. Одначе цей здавався мені особливим. Навдивовижу прекрасним. Із вікна лилося ранкове світло, а вона лежала, ніби заморожена. Очі розплющені, язик скручений у роті, шия стиснена панчохою, як краваткою. Я дивився на дівчину й відчував, що вона просить у мене допомоги. І поки я не знайду злочинця, вона незворушно лежатиме заморожена в променях уранішнього сонця. Мені й досі здається, що вона не звільниться від такого заціпеніння, поки вбивця гуляє на волі, а справу не розслідували до кінця. На вашу думку, це нормальне відчуття?

— Не знаю, — відповів я.

— Вас довго не було. Ви що, подорожували? Бачу, добре засмагнули, — сказав він.

— У справах літав на Гаваї, — відповів я.

— Шикарна робота! Я вам заздрю. Сам хотів би перейти на таку. А не розглядати трупи з ранку до вечора. Так мимоволі станеш похмурим. Ви коли-небудь розглядали трупа?

— Ні, — відповів я.

Він похитав головою і зиркнув на годинник.

— Дуже вам вдячний. Вибачте, що забрав у вас стільки часу. Та, як кажуть, випадкових зустрічей не буває. А про нашу розмову забудьте. Іноді мені так кортить поговорити по щирості… До речі, що купили?

— Паяльник, — відповів я.

— А я — очищувач труб. Раковина вдома забилася…

Він розплатився за каву. Я намагався віддати йому половину суми, але він навідріз відмовився брати.

— Та що ви! Це ж я вас запросив. А крім того, я вгостив вас тільки кавою. Не беріть собі цього до голови.

Коли ми вийшли з кафетерію, я раптом щось згадав.