Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Я засміявся.

— О, як цікаво!

— І я так думаю. Звісно, будь-яка реклама — по суті, дрантя. Але цей ролик досить добре знятий. Як це не прикро, знятий набагато якісніше, ніж більшість фільмів із моєю участю. І вгачено в нього силу-силенну грошей. На декорації, спецефекти, комбіноване знімання… Бо рекламодавці готові витрачатися на будь-яку яскраву деталь. Тим паче що задум цікавий.

— Просто як сторінка твого теперішнього життя.

— Абсолютно точно! — підтвердив він. — Правду кажеш. У ролику — викапаний я. Викрою вільну хвилину й бігаю — то сюди, то туди… Життя віддаю роботі. І втому накопичую у шлунку. Та навіть ці таблетки не допомагають. Для проби випив їх цілий десяток — ніякого ефекту.

— А проте рухаєшся ти жваво, — сказав я, перемотуючи ролик до початку. — Смішний, як Бастер Кітон [60] Бастер Кітон (1895–1966) — кінокомік початку XX століття. . Може, в тебе природна схильність до такої гри, як ти гадаєш?

Злегка всміхаючись, Ґотанда кивнув.

— Згоден із тобою. Комедії я люблю. З охотою зіграв би в них. Відчуваю, що в мене вийшло б. Гадаю, що можна утнути цікаву комедію з такою простодушністю, як у мене! Показати намагання головного персонажа жити чесно в цьому заплутаному, хитромудрому світі. Уже сам такий спосіб життя — суцільна комедія, правда? Ти розумієш, про що я?

— Аякже! — відповів я.

— І не треба видумувати ніяких особливо смішних трюків. Досить поводитись, як у житті. Уже від того люди кишки порвуть. От така гра мене вабить. Бо в сучасній Японії ніхто так не грає. Більшість комедійних акторів на сцені переграють. Я хотів би зробити навпаки — нічого не грати. — Він ковтнув віскі й глянув на стелю. — Однак такої ролі ніхто мені не дасть. Бо їм бракує уяви. Моя контора постійно торочить лише про ролі лікаря, вчителя та адвоката. Аж обридло. Я хотів би відмовитись, але моє становище не дозволяє. Тільки стрес у шлунку накопичую…

Відеоролик із ліфтами набув популярності й мав кілька варіантів продовження, які, однак, знімалися за одним шаблоном. Миловидий Ґотанда в діловому костюмі ледве встигав пересідати з поїзда на автобус, а з автобуса — на літак. Або з паперами під пахвою за допомогою линви видряпувався стінами висотної будівлі й перебирався з одного вікна в інше. І щоразу йому це вдавалося чудово. Що не кажи, мене захоплювала його незворушність у будь-якій ситуації.

— Спочатку мені казали, щоб я вдавав страшно втомленого. Режисер велів. Мовляв, так глядачам здаватиметься, ніби я от-от помру. Але я відмовився. Переконував, що буде цікавіше, якщо я все робитиму з незворушним виразом обличчя. Звісно, ті дýрні мене й слухати не хотіли. Але я не здавався. Не тому, що мені дуже подобається грати в рекламних роликах. Хоч-не-хоч доводиться працювати ради заробітку. Просто я вважав, що, напевне, із цього ролика щось путнє вийде… Вони наполягали на своєму — я до кінця не поступався. І от врешті-решт вони виготовили дві версії й усім показали. Ясна річ, моя версія сподобалася більше. Рекламний ролик, зроблений за моїми порадами, виявився успішним, але всі заслуги приписали режисеру. Кажуть, навіть якусь премію дали. Та мені це байдуже. Я — актор. Хто та як мене оцінює — мене не стосується. Однак я дивлюся з огидою на те, як вони гордо надувають щоки. Б’юсь об заклад, вони вірять, що сюжет цілого ролика — від початку до кінця — самі придумали. От вони які! Люди, позбавлені уяви, завжди швиденько підладжують усе під себе. А мене просто вважають привабливим актором-нездарою, який любить упиратися з будь-якого приводу.

— Я не збираюся говорити тобі компліменти, але мені здається, що ти по-своєму особлива людина, — зізнавався я. — Чесно кажучи, я цього не відчував, поки не порозмовляв із тобою по-справжньому. Я передивився кілька твоїх фільмів, але, правду кажучи, всі вони погані, хоча й трохи відрізняються один від одного. І навіть ти в них справляєш дуже неприємне враження.

Ґотанда вимкнув відео, налив нам іще раз віскі, поставив платівку Білла Еванса. І, знову присівши на диван, випив ковток. Як завжди, всі його рухи — сама вишуканість.

— Це правда. Ти не помиляєшся. Я знаю, що сам поступово опускаюся, коли знімаюся в таких нікчемних фільмах. Почуваюся страшно жалюгідним. Та, як я вже казав, я не в змозі щось вибирати. Нічогісінько не можу вибрати сам. Навіть колір краватки для себе. Дурні, які вважають себе розумниками, та міщани, переконані в бездоганності своїх смаків, потирають мною як їм хочеться. Іди туди, прийди сюди, роби те, роби се, їдь на тому-то, спи з такою-то… Нікчемне життя — як у бездарному фільмі. І не видно цьому кінця. Доки це триватиме? Сам не знаю. Хоча мені вже тридцять чотири. А через місяць сповниться тридцять п’ять.