Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Що з нею буде далі — я не уявляв собі. Як пощастить — може, знайде, як мати, спосіб самовираження і на все життя зануриться в якийсь вид мистецтва. «І, мабуть, не має значення, в який — тільки б її вибір збігався зі спрямованістю її душі, й тоді люди її оцінять», — подумав я. Я не був у цьому впевнений. Але так мені здавалось. Як казав Хіраку Макімура, у ній відчувалася внутрішня сила, аура та обдарованість. Те, що її робило неабиякою. А от розгрібання кучугур їй не до снаги.

А може, вона стане звичайнісінькою дівчиною, коли їй виповниться вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Такі випадки я зустрічав не раз. Дівчина, яка у свої тринадцять-чотирнадцять років вирізнялася яскравою красою, з настанням статевої зрілості поволі втрачала той зовнішній блиск. Різко виражена краса, що, здавалося, від самого дотику пальця могла зникнути, поволі блякла. І дівчина перетворювалася на одну з тих, про яких кажуть: «Красива, але не вражає». Хоча сама від цього, здається, ставала щасливішою.

Ясна річ, я не здогадувався, в який із двох способів вона дорослішатиме. Як не дивно, у житті кожної людини є своя вершина. Коли вона її досягає, нічого іншого їй не залишається, як спускатися вниз. І нічого тут не вдієш. Ніхто заздалегідь не знає, де буде його вершина. І думає, що тим часом усе гаразд. Та раптом людина опиняється на гірському вододілі. Ніхто не знає, коли це станеться. Одні досягають вершини у дванадцять років. А після того живуть сірим, непримітним життям. Інші до самої смерті піднімаються вгору. А ще інші вмирають на самій вершині. Чимало поетів та композиторів жили бурхливо, як буревій, занадто стрімко піднялися до вершини — і тому пішли з життя, не доживши й до тридцяти років. А от Пабло Пікассо навіть після вісімдесяти малював свої шедеври — і спокійно вмер на своїй постелі.

А як складалося моє життя?

«Вершина…» — подумав я. Чогось такого в мене не було. Я оглянувся назад — і мені здалося, що це навіть не можна назвати «життям». Були в ньому невеликі підйоми і спуски. Я то піднімався, то спускався. От і все! Майже нічого не зробив. Нічого не створив. Я когось любив, хтось — мене. Та нічого не залишилося. Навдивовижу горизонтальний рух. Плоский пейзаж. Здається, ніби пересуваюся, мов персонаж комп’ютерної гри. Рухаюся, поїдаючи риску за рискою в лабіринті гри, геть-чисто як Пекман [3] Пекман — головний персонаж однойменної відеогри. . Без ніякої мети. І колись неодмінно помру.

« Можливо, ви вже ніколи не станете щасливішими, — сказав Чоловік-Вівця. — А тому нічого не залишається, як танцювати. Так, щоб усі задивлялися».

Я перестав думати й ненадовго заплющив очі.

А коли розплющив їх, то побачив, що Юкі сидить навпроти й пильно дивиться на мене.

— У вас усе гаразд? — спитала вона. — Ви аж зблідли. Може, я щось не те сказала?

Я всміхнувся й похитав головою.

— Та ні, ти нічого поганого не сказала.

— То, може, про щось неприємне думали, так чи ні?

— Можливо.

— І часто ви про таке думаєте?

— Іноді.

Юкі зітхнула і якийсь час бавилася тим, що складала навпіл паперову серветку.

— Буває так, що ви почуваєтеся страшенно самотніми? Ну, коли раптом над таким задумуєтеся?

— Звичайно, буває, — відповів я.

— Скажіть, а чому зараз тут про це подумали?

— Певно, тому, що ти надто красива.

Якусь мить вона дивилася на мене таким же порожнім поглядом, як її батько. Потім спокійно похитала головою. І нічого не сказала.

За вечерю Юкі заплатила сама. «Добре, що тато дав купу грошей», — сказала вона. Узяла рахунок, підійшла до каси, добула з кишені кілька банкнот по десять тисяч єн, однією з них розплатилась, а отриману решту, не рахуючи, запхала до кишені шкіряного жакета.

— Він думає, що відбудеться грошима, — сказала вона. — Яка дурість! А тому сьогодні я вас частую. Ми з вами рівні, у певному розумінні, правда? Ви мене завжди частуєте, тож іноді можу і я, хіба ні?

— Дякую, — відповів я. — Одначе для науки скажу тобі, що це суперечить етикету класичного побачення.