Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

Протягом іншої половини ночей вона спала зі мною безоплатно. Як вона проводила першу половину ночей, я не знаю.

Її життя як коректора видавництва було набагато простішим. Тричі на тиждень вона їздила в район Канда, щоб від дев’ятої ранку і до п’ятої пополудні вичитувати коректуру на третьому поверсі невеличкого будинку, готувати чай і бігати вниз (бо в будинку не було ліфта) купувати гумки. Ніхто особливо до цього її не підганяв, просто вона була єдиною незаміжньою жінкою у видавництві. Зовсім як хамелеон, залежно від місця й обставин вона могла виблискувати або пригасати.

Я вперше зустрівся з нею (або радше, з її вухами) відразу після розриву з моєю дружиною — на початку серпня. Я підрядився до приготування копій реклами для комп’ютерної фірми програмного забезпечення і саме тоді вперше опинився віч-на-віч перед її вухами.

Директор рекламного агентства, розклавши на столі план заходів і кілька великих чорно-білих фотографій, сказав, що протягом тижня треба приготувати для них три види копій титульних сторінок макета реклами. На всіх трьох фотографіях було величезне зображення вуха.

Вухо?

— Чому вухо? — спитав я.

— Та хто його знає чому? Вухо та й усе. Маєш тиждень для роздумів над ним.

Отож я протягом тижня жив, споглядаючи вуха. На стіні перед столом приліпив липучою стрічкою три велетенські фотографії вуха і, покурюючи сигарети, попиваючи каву, заїдаючи бутербродом та обрізуючи нігті, не спускав з них очей.

Через тиждень якось я скінчив доручену роботу, але фотографії вуха і далі висіли на стіні. Може, тому, що лінувався їх відривати або звик їх щодня споглядати. Однак справжня причина того, чому я їх не відірвав і не засунув у шухляду, полягала в тому, що з багатьох сторін вони мене вабили. Про вухо такої форми можна було тільки мріяти. Або назвати ідеальним зразком. З такою силою мене ще ніколи не притягувала збільшена частина людського тіла (зокрема, й статевих органів). Чомусь воно нагадувало мені велетенський фатальний вир.

Одна крива з неуявленною сміливістю перетинала площину фотографії, інші із скрадливою обережністю кидали ледь помітні тіні, а ще інші, наче на стародавніх фресках, вимальовували безліч легенд. Однак мочка перевершувала гладкістю всі криві лінії, а пухкістю — будь-яку життєву силу.

Через кілька днів я зателефонував фотографу, автору цих фото, й вирішив дізнатися від нього ім’я власниці вух та номер її телефону.

— А навіщо все це вам? — спитав фотограф.

— Просто зацікавився. Бо це надзвичайно прекрасні вуха.

— Ага, вуха справді нічого собі… — мимрив фотограф. — Але як людина вона нічим не примітна. Якщо б ви захотіли познайомитися з молодою дівчиною, то я вам рекомендую модель у купальному костюмі, яку я недавно знімав.

— Дякую, не треба, — відповів я і поклав трубку.

Я телефонував їй о другій, шостій і десятій, але ніхто не брав трубки. Очевидно, вона була по-своєму зайнята.

Спіймати її я зміг нарешті о десятій наступного ранку. Я коротко відрекомендувався і сказав, що хотів би поговорити про одну справу щодо недавньої реклами, а потім запитав, чи вона не погодилася б разом зі мною повечеряти.

— Але кажуть, що роботу вже закінчено, — сказала вона.

— Закінчено, — погодився я.

Вона, здавалось, була трохи спантеличена, але більше не перепитувала. Ми домовились зустрітися в кафе на вулиці Аоямадорі.

Я замовив по телефону столик у французькому ресторані найвищого класу серед відомих мені досі. Потім натягнув на себе щойно куплену сорочку, довго вибирав краватку й одягнув ще зовсім новий піджак.

Як і застерігав фотограф, вона справді була нічим не примітна. У простій одежі, з рядовим обличчям, вона здавалася хористкою другорядного жіночого коледжу. Але для мене, звісно, це не мало значення. Мене розчарувало те, що вона повністю заховала вуха під спущеним донизу волоссям.

— Ти ховаєш свої вуха, чи не так? — недбало спитав я.

— Ага, — відповіла вона недбало.

Ми прибули трохи раніше, ніж передбачалося замовленням, а тому були першими відвідувачами. Освітлення було блідим, підійшов офіціант і довгим сірником запалив червону свічку на нашому столі, а метрдотель своїми риб’ячими очима уважно перевіряв, чи правильно розкладено серветки, тарілки, ложки й виделки. Начищена дубова підлога, викладена у вигляді ялинки, яскраво виблискуючи, відлунювала від стуку підборів офіціанта. Його черевики здавалися набагато дорожчими від моїх. Квіти у вазонах були свіжими, а на білих стінах висіли оригінали (це було видно з першого погляду) картин сучасного мистецтва.