Володимир Лис - Острів Сильвестра

Я, коли покинув її обійстя, йшов і йшов, мене періщив дощ, але того дня я не ховався від нього. Я думав про почуте від моєї рятівниці, болярської вдови Яніни.

Назвали її так на честь бабусі, яку вподобав у ляському краї княжівський дружинник. А саму Яніну взяв за жону болярин Зорислав Заседа. Та на біду, вподобав її князь тамтешній Мстислав. Став подарунками обсипати та до кохання таємного схиляти. Яніна відмовила і раз, і вдруге, і втретє. І ось якось приходить увечері її чоловік похмурий та явно під хмелем. Коли ж Яніна взялася розпитувати, признався, що князь обіцяв його вельми наблизити до себе, правою рукою зробити, подарувати кілька сіл, що безпосередньо до його княжої вотчини належать. Але має за це вмовити Яніну, аби стала княжою полюбовницею.

Промовила тоді Яніна, що коли має шлюбне ложе з обома ділити, то хай ліпше її чоловік законний уб’є одразу. Почувши мову таку, болярин повеселів і велів у дорогу збиратися. Ліпше вони в чужий край поїдуть, скитальцями стануть, ніж наругу терпітимуть.

Швиденько склали пожитки і на світанку рушили в край чужий. Та не від’їхали і пару верстов од обійстя, як перейняла їх князівська варта на чолі з самим князем. Князь Мстислав звинуватив болярина у зраді, у начебто замахові на його князівське життя.

Привезених до князівського палацу Зорислава і Яніну кинули в темницю, де наступної ночі князь на очах у її чоловіка, припнутого ланцями до стіни, зґвалтував Яніну і робив так ще кілька ночей. Доки не збожеволів чоловік, а Яніна не посивіла.

Я йшов, і здавалося мені, що то я ланцями до тієї стіни припнутий, і пекло мені вельми у грудях, а перед очима моїми — очі інші, великі жіночі, поставали.

Мушу, брати мої, перш ніж перейти до головної частини розповіді, признатися у ще більшому гріхові. У монастирі Святого Миколая, неподалік від Володимира, де я заночував, спізнався я з іноком Григорієм, котрий другого дня взявся проводжати мене, аби показати мені подальшу дорогу. Ми йшли довго, мало не півдня, говорили про різні речі — Святе Письмо й наші монастирські та столичні звичаї, котрі вельми цікавили брата Григорія, про ті міста, які мені доводилося пройти. Він же розказав, що, перш ніж монахом стати, був князівським слугою, потім дружинником і навіть один час начальником спеціальної служби князівської охоронної, що побував у землях галицьких, угрських і ляських, а по Русі теж помандрував, супроводжуючи князів Ізяслава та Мстислава, був у Турові, Пінську й навіть Новгороді. Мав жону, котру застав, вернувшись одного разу з поїздки дочасно, із болярським слугою молодим, і що призналася жона, коли взявся її допитувати, погрожуючи живою в землю закопати, про інші свої гріхи.

— Не убив я її, навіть не бив, як належало, — сумно сказав мені брат Григорій. — Після того відпустив на всі чотири сторони, князя просив не карати її за перелюб, вона потім з одним рибалкою зійшлася, що до князівського столу з річки Буг рибу поставляв. А я, брате, не міг її забути, і признаюся тобі, приходив до неї, наче до любовниці, крадькома, і вона, мене приймаючи, сміялася, що її новий чоловік-сожительник ще ревнивіший од мене, тому мені треба остерігатися і приходити тільки ночами, коли вибирається теперішній її муж на дальні нічні рибалки.

Признався мені Григорій, що й він святим не був, що мав у тих далеких поїздках любовні утіхи, за що тепер картає себе вельми. Розказував, що пробував ще раз жону собі завести, та не вийшло життя, хоч із нею сина нажив. Зрештою, коли та, перша, у річці втопилася (ходили чутки, що приклав руку той рибалка, після того як спіймавтаки на перелюбі), вирішив Григорій, котрого колись Гориславом звали, піти в монастир, бо й діти вже повиростали, і вельми він у житті світському розчарувався.

Признаюся вам, брати мої, кілька разів поривався я далі піти, та щось мене утримувало. Цей чоловік, хоча статурою, як на свої роки, а було йому під шість десятків літ, вирізнявся статною, та мав якийсь страшенно знічений вигляд, такий сумний погляд, з якого просочувався аж неможливий біль, що я не міг його розповідь обірвати та самого посеред холодного розквашеного шляху покинути. Хоча стояла вже пізня осінь і випав перший сніг, який змінила сира відлига, брат Григорій був в одному літньому монаському одіянні, і, здавалося, зовсім не зважав на холод, бо дошкуляло його щось значно більше.

Так і виявилося, брати мої. Коли стали ми прощатися, сказав мені Григорій, що хоче повідати про свій страшний сумнів, про думку свою болючу. Він повідав спершу про те, що надто багато несправедливостей бачив у цьому світі, бачив, як брат убивав брата за пару мідяків, як мати продавала дочок своїх, як боляри, служиві люди, ба й самі князі обдурюють собі подібних, не гребуючи ні підступністю, ні жорстокістю, не кажучи вже про смердів чи рабів, котрих вони й за людей не мають, а за живий товар. Бачив, що не тільки в наших землях, але й в інших ті ж самі несправедливості чиняться. А коли в монастир пішов, то дав йому прочитати один тамтешній чернець-книжник з монастирського книгосховища старовинні книги, ще з давніх грецьких та римських часів переписані. Ліпше б він їх не читав, бо постає така кривава людська історія, що людина, хоч трохи наділена сумлінням, заснути не зможе.