Володимир Лис - Острів Сильвестра

Що вже багато написав, але вже більше нічого не напише.

Образ острова постає не в одному творі. Його полюбляють письменники. Довгих двадцять вісім років живе на своєму острові Робінзон Крузо, якого туди поселяє письменник і розвідник Даніель Дефо. Енну кількість островів відвідують і відтворюють герої Жуля Верна. А хто в дитинстві чи юності не захоплювався «Островом скарбів» Стівенсона! Зрештою є «Острови в океані» Гемінґвея, а його Старий рибалка, впіймавши і втративши рибу, повертається на свій острів, а Жозе Сарамаго змушує в своїй уяві цілий Іберійський (чи Піренейський) півострів відірватися від Європи в океан і дрейфувати.

Безіменний острів Михайла Коцюбинського — здогадно Капрі, де бував сам письменник. А може, й не Капрі. Може, то його персональний острів, земля, де оселяється його таємнича душа, що прагне здобути гармонію, та хоч наостанок прагне тієї гармонії, до якої прагла все життя, але так і не змогла знайти. Рокований, як агава, що приречена жити на кам’янистому ґрунті, на скелі, що падає і ніяк не впаде в море, зате впаде закам’яніла агава, його герой жадібно вбирає в себе рештки життя, яке йому судилося, й лишає те життя у слові. І кожне слово вже стає островом, на якому живе герой оповідання. Островом самоцінним, як наша планета, як кожне життя на ній.

Один іспанський письменник, здається, Каміло Хосе Села, я можу й помилятися, написав, що хотів би створити такий твір, цілий роман, де б герой приплив на острів і застрелився. І ось на цьому острові, безлюдному, з героєм, котрий добровільно пішов із життя, і має розгортатися дія роману.

Чи можливо це? Хто він, герой цього роману, без дійових осіб, минулого і майбутнього? Хоча може бути й минуле, і майбутнє. От тільки що воно значить без людини?

Герой Михайла Коцюбинського дарує нам своє бачення цього світу. Він багатогранний і, смію сказати, прекрасно трагічний. Навіть здається, що письменник підійшов до якоїсь межі, переступивши яку, відкриє нам найбільшу таємницю життя.

Відкриє, щоб ми жили по-інакшому.

Та чи можливо побачити навіть саме ті агави, які бачив його герой на острові, де він відчиняв не лише вікно, з якого дихало море, але й відкривав таємниці своєї душі…

(Подальший текст було закреслено автором). Так, душі, бо ми нічого не знаємо про його тіло. Здогадуємося, що воно хворе. Виникає спокуса описати це тіло. Але вона зникає, тільки горить мерехтливий вогник з написом: «Далі буде».

Ми знаємо — далі не буде. А що ж тоді буде з героєм, якщо це спробувати собі уявити? Він знайде когось, до кого припливе, пристане, припнеться, пришвартується, притулиться його душа? Чи потребує вона цього, чи це тільки фантазії, які навіює море і цей острів?

Я задаю собі чи комусь іншому питання за питанням. А душа героя сполоханою чайкою випорхує з цього оповідання. Ось вона ще кружляє над островом. Ще кружляє, але незабаром зникає в блакитній бездонній далечині. В кого вдивляється це безмірне око, яке притягує цей острів? У людину, котра приїхала сюди відпочивати, яка знає в глибині душі, що вже ніколи сюди не повернеться, а, власне, його душа… (закреслений текст обривається).

Постріл розітнув тишу над маленьким островом, розташованим посеред поліського озера, підняв у по вітря зграйку горобців і чайку, яку на Поліссі називають чомусь книгою. Горобці полетіли до берега, а чайка-книга стала колами кружляти над водою. Коли луна від пострілу стихла і тиша достатньо напоїла безмовністю повітря, з-за найближчих до човна і чоловіка, котрий лежав біля човна, кущів визирнув заєць.

Заєць дивився на човен, на тіло, що завмерло біля човна. Воно було нерухоме вже хтозна-скільки часу. За людським виміром, може, хвилин двадцять п’ять, може, цілу годину. Заєць боявся зрушити з місця, щось його приваблювало, притягало до цього тіла, яке непорушно застигло, розпластане, непомірно велике, але безмовне.

«Чи не загрожує воно все ж?» — подумав заєць.

Якийсь час тому (це було так давно, за межею жаху) вони вдвох із зайчихою пережили справжній шок, напад шаленого, дикого, майже божевільного страху. Цей страх наростав у міру того, як до острова наближався човен, в якому сидів чоловік. За час від березня, коли їхня пара опинилася на острові й не змогла вернутися назад до лісу по крихкому весняному льоду, на острів посеред цього лісового озера лише два рази навідувалися люди. Першого разу то була молода пара — хлопець і дівчина. Вони пристали до острова у тому самому старому човні. Висадилися й відразу взялися за руки. Вони йшли вздовж берега, час від часу, десь через десяток кроків, зупинялися і надовго припадали мордочками, які в людей називаються обличчями, одне до одного. Заєць і зайчиха сиділи в кущах і тремтіли. Небезпека знаходилася зовсім поруч. І хоч руки в хлопця й дівчини були порожніми, все ж, зайці це добре знали, від людей можна чекати всього. На денці їхньої пам’яті вкарбувалася минула весна, коли на лісову галявину приїхала компанія з двох чоловіків і двох жінок, які розклали на острові барвисту тканину, щось пили і їли, і коли заєць геть осмілів і спробував висунути мордочку з кущів, його помітили, і один з тих чоловіків раптом дістав з кишені щось невелике й чорне і послав у бік зайця жменю вогню. Потім він біг і стріляв. На щастя, не влучив.