Юрій Андрухович: Перверзія

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного світу… Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моя совдепівська книжиця не викликала в того італійського хлопця якихось видатних емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій «порше», чи що там у нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така земля, «wo die Zitronen bluhn» [6] «Де цитрини квітнуть» (нім.). — рядок із хрестоматійного віршика Ґьоте «МІньйона». (a ти, Цитрино, квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк [7] Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти як Цапище. ), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий «опель-кадет» без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір…

Різенбокк занервував: надто часто виникали якісь шляхово-ремонтні італійці, котрі нікуди не квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п'ятдесяти, шукати об'їздів, щохвилини пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були спокійні як двері.

А Різенбокк — так, я про тебе, про тебе — має нервову зовнішність — у нього великі й кістляві руки, він увесь кістлявий і великий, має бороду, а на голові залисини і в очах трохи блудливості. З вигляду він наче на середині шляху: стомлений життям, але ще ласий до нього. Я люблю таких хлопців.

Між Брессаноне і Больцано ми на пару хвилин зупинялися. Далі машину повела Ада. Не озирайся. Тепер, коли ти змушена зняти слухавки, я продовжу свою історію тільки для тебе. Далі було так.

Нарешті всі відверто звернули увагу на мене. З'явилися поруч якісь чотири дівчини — таїландка, самоанка, тринідадка і лесбійка — рухаючись у ритмі загального співу й самі не перестаючи співати, вони досить ніжно, але й владно почали знімати з мене плаща. Я вирішив не чинити опору і пережити все до кінця. Щось, може, спокутувати. Чи просто спізнати. Тим більше, кінець дійства вже наближався, з-за оспівуваної всім кагалом «германійської брами» вже проблискували його деякі ознаки, голова йшла обертасом від пахучих димів, пісня робилася все голоснішою й вищою, повтори все частішали, мене — вже без плаща і, прошу зауважити, без нагрудного панцера — запровадили до найбільшої з кімнат, куди поступово сповзалися всі, їх робилося безліч, здавалося, вони не мали жодних шансів усі тут поміститися, проте якось поміщалися в отих своїх — не своїх карнавальних строях. Середину кімнати залишали вільною.

Так, я теж гадаю, що то якась нова секта, безумовно.

Тоді ось що відбувається. Кілька типів з оленячими і бичачими рогами на головах, підтанцьовуючи, виносять на середину кімнати священний повстяний килимок (у нас об такі ноги витирають), а перед ним, разом із фінальними екстазами співу («золотої германійської брами дай нам пропливти великим рибою»), задля суцільного захвату виставляють погруддя: золочена бронза в дещо збільшених пропорціях (щодо природних, ясна річ), і я розумію так, що то їхнє божество, божище, божисько, — ліпше сказати, якийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи німецький філософ-матеріяліст, він же Сторож Германійської Брами, або ж Еґір, Ґрунґнір і Фафнір [8] Персонажі давньої германської міфології: Егір — морський велетень; Ґрунґнір — велетень-розбишака; Фафнір — дракон, сторож священного золота. (8), вартовий заклятого саду…

Усі присутні, крім мене, врочисто вклякли перед його божистою з'явою. Коли ж і я забаг опуститися на коліна, то дівчата, всі чотири мої наглядачки, просто не дали мені цього зробити, хапаючи мене звідусіль за все на світі. З останніми тактами великого псалму виник перед наші очі, як я розумію, Верховний Святий чи щось подібне — здоровезний хлопуньо незнайомої раси, певно, якийсь мішанець папуаса з лапландкою, з мішком на голові, де були тільки прорізи для очей, вух і рота. Потрясаючи всім тілом, нарешті упав обличчям до божества і розповзся перед ним по килимку. На цьому кількагодинний гімн урешті зачах. Але тут-таки вродилося загальне, схоже на бриніння мільйонів мух, мурмурандо. Гуділи, ясна річ, знову всі, крім мене, бо мені й це було заборонено, хоч як я не прагнув трохи з усіма погудіти…