Юрій Андрухович - Перверзія

Зненацька вирісши перед! мною, він запитав, чи зміг би я поговорити з ним англійською мовою. Я ламано відповів йому, що, на жаль, знаю не більше п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може відбутися на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли я ще не був священиком, я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці «Мамма Роза». Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвався Станіславом. «Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, — випалив він, лиш тільки я назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не можу знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!» Посівши своє місце у сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому кількома вступними запитаннями, але тут почув: «Перепрошую, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моєї сповіді?» Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив, що тайна святої сповіді є непорушною. «Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її порушили!» — ясніше висловився Станіслав. «Уперше чую щось подібне, сину мій», — суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і неприпустимість такого бажання. «Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що я тут скажу», — наполягав на своєму впертюх. «Ти дозволяєш? — похитав я головою. — Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти щось таке, до чого не маєш права? Чи знаєш ти, що коли діється одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги Господні, не повинні до неї втручатися зі своєю затятою самоволею?» Він трохи помовчав, а тоді знову спантеличив мене: «У такому разі, отче Антоніо, я прошу не вважати це сповіддю в церковно-канонічному сенсі. Я прошу вас лише про розмову». «Але в такому разі, — знайшовся я, — це буде тільки розмова двох звичайних людей. І не більше. І ти не сподобишся Божої ласки і не дістанеш відпущення гріхів». «Але мені важливо, щоб мене вислухали», — твердив своє Станіслав. «Для цього не конче йти аж до церкви, — заперечив я. — Виговорися перед першим-ліпшим п'яничкою з остерії й матимеш те, до чого прагнеш». По цих словах я відчув, що завдав йому болю — він замовк, уражений моєю невблаганністю, тож я, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'як і все ж запропонував йому розповідати. Адже сила слідування Богові не лише в букві. Святий Тома Аквінат учив про значення винятків для духовної практики. А якщо навіть і не вчив, то вважаймо, що й без Аквіната я вчинив за підказкою серця — чи не достатній це аргумент?

«Я великий грішник, отче Антоніо, — почав свою розмову Станіслав. — 3 усіх заповідей Божих я не порушував, здається, лише одну. Не пам'ятаю її порядкового номера, однак пам'ятаю, що звучить вона „Не вбивай“.» «Це п'ята заповідь, сину мій», — нагадав йому я, бо він і справді міг би бути моїм сином. «Дякую, отче, я теж думав, що п'ята, — продовжив він. — Але й навіть її я збираюся ближчим часом порушити!»

Це змусило мене стрепенутися і вслухатися з усією можливою уважністю — внутрішнім наслуханням. «Я приїхав сюди з дуже далекої країни. Ви можете й не знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати, що я народився в малому містечку серед гір, зовсім близько від центру Європи», — говорив Станіслав. Тут мені здалося, що він не цілком сповна розуму. «Про що ти кажеш? — здивувався я. — Хіба це так далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходиться десь у Швейцарії?» «Ні, отче, в інших, зовсім інших горах, далеко звідси!» — наполягав він. «Може, в Уральських горах?» — пригадав я собі дещо зі шкільних викладів географії. «Ні, не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, — виправив мене він. — Деякі з вас ще називають їх Кавказькими». «Зачекай, зачекай, — ворухнулося щось у моїй пам'яті. — Я чув про такі гори! Це там, де буває повно снігу не лише на вершинах, але й в долинах?» «Так, отче, — відповідав він, — іноді там випадає стільки снігу, що ми змушені пробиратися в ньому по шию, розгрібаючи його перед собою спеціяльними легкими лопатами. А ще в нас бувають такі холодні зими, що всі люди місяцями сидять по хатах і нікуди не вистромлюють навіть носа, бо вже за мить він може відмерзнути і відпасти».

Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про його дивовижну країну. «А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?» — запитав я. «Вони схожі на мене, отче, — була відповідь. — Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір». «А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив я ближче до головної теми. — Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром, відзначають ваші люди Свят- вечір напередодні Різдва Христового?» «Це в нашої людності одне з найперших свят», — запевнив Станіслав.