Юрій Андрухович - Перверзія

Що найбільше вразило Перфецького всередині самої базиліки?

Типово візантійська структура, що базується на формі грецького хреста, його не вразила. Так само і тьмяність золота або мармур стін чи алебастр колон. Розглядання декотрих мозаїк потривало довше: як, приміром, Древо Матері Божої з усією, справді гебрейською, розрослістю його. Чи «Зішестя Святого Духа», на яке треба довго дивитися, закинувши голову назад, аби розрізнити під колом з дванадцяти апостолів усі вимерлі племена Старого Світу включно з азіятами, єретиками та арімаспами. Чи знов-таки «Вознесіння Христове», переповнене ангелами, апостолами, всіма шістнадцятьма цнотами, чотирма євангелістами і водами рік біблійних. А Перфецький дуже любив дивитись на воду, він хотів би в ній жити. Любив також старі медальйони з оленями, псами, орлами і голубами, з кущами і каменями, любив будь-які зображення, любив червоний мармур з Верони або трофеї хрестових походів, особливо чаші і шкатули, шкатули і чаші. Любив Аду.

Ада натомість найдовше затрималася в баптистерії, де певний час промедитувала перед Саломеєю в її вишневому плащі (на пристрасті Ади до чорного і вишневого кольорів ми вже зупинялися, варто лише додати, що Ада, безумовно, щодня з'являлася в іншому одязі, проте згадані два кольори були найчастішим з її поєднань). Голова Хрестителя не справила на Аду такого сильного враження, як цей вишневий плащ молодої розпусниці.

Та все ж повернімося до Перфецького, який, переходячи з атріюму до пресвітерію, з трансепту до трансепту, з одного нефу до іншого, з Тезоро до Капеллі дель Сакраменто і невхильно наближаючись до Золотого Вівтаря, думав у той же час про всі нашарування цього незвичайного тортища, які вже неможливо до дна промацати, про жінку зі скрипкою, крилатого коня, про лева, що роздирає вовка, про золото слави і славу золота, про цілковиту відсутність почуття, ніби ти — в Божому Храмі, — це перебігання японських, американських, австралійських, російських юрмищ із камерами, ця надмірність естетики, не надто виправдана, все це може швидше нагадувати Вокзал Усіх Часів. Перфецький думав про це без докору і претензії, без надриву, заляпаний мандрівними відблисками орнаментів, світел та щирих коштовностей, він рухався неквапом усередині цього тисячолітнього водоймища; так само без докору думав він і про Аду, яка час від часу виринала поруч із ним, а потім знову залишала його самого — навіщо? Проте іноді вона щось розповідала йому — про Венецію, про базиліку, про себе.

Що розповіла Ада Перфецькому про себе?

Ада розповіла про те, що народилася в Америці, що рано втратила матір, і батько віддав її на виховання за океан, до монастиря клярисок у льомбардійських Альпах, неподалік від Комо. Що в монастирі вона пробула до сімнадцяти років і закінчила там підставову школу, де її навчали романських мов, гаптування золотом і особливих таємних молитов, від яких швидше росте волосся й перестають боліти зуби. Від сімнадцяти років Ада студіювала за батькові гроші — почасти у Франції, почасти в Італії, згодом у Баварії. Її перший чоловік був Француз, точніше марсельський єврей, дитя сефардійського племені, одноліток і студент, гнучкий і худезний; вони відвідували ті самі лекції й кольоквіюми і захоплювалися такими незбагненними дисциплінами, як порівняльна соціопатологія, герменевтика семіології чи історія теорії лінгвотерапії. У двадцятилітньому віці Ада втекла від нього до Риму, де невдовзі її пошлюбив сімдесятип'ятилітній професор мнемотехніки, один із стовпів блюзнірського товариства «До Вищої Сяйливості», блискучий коханець і вигадник, володар кількох невичерпних маєтків у Калябрії. Тодішня Ада виявилась тією піддатливою глиною, з якої він виліпив її нинішню — і душу, і тіло, і розум. Він навчив її бути сильною, кохатися у ста вісімнадцяти позиціях і усувати недругів за допомогою деяких смертоносних квітів (мистецтво, яким Ада жодного разу не скористалася). Коли одного ранку він помер, Ада посиніла від розпачу, вона билась об стіни і дзеркала, після похорону слугам довелося на два тижні одягнути її в гамівну сорочку: всі навколо боялися, що вона обов'язково накладе на себе руки — і не конче чимось ріжучим або вогнепальним, достатньо було просто нанюхатися квітів, про які вона знала від небіжчика професора. Але з часом усі рани позаживали, і Ада знову пустилася в мандри. У Мюнхені, де вона викладала нецензуровану середньовічну латину та порівняльну хроноскопію для особливо обдарованих адептів, їй зустрівся теперішній чоловік — Янус Марія, свого часу один із улюбленців та послідовників її померлого чоловіка. Велика спільність минулого, цілком зосередженого у винятковій постаті передчасно згорілого професора, зіштовхнула обох докупи. Проте доба взаємного розуміння і приємного співіснування в тіні професорової величі тривала не надто довго. Згубна пристрасть Різенбокка до акваріюмів та декоративних риб спричинила майже повне занехаяння ним усіх інших ділянок родинного життя. Понад те, Ада дедалі більше доходила висновку, що її третьому чоловікові більше пасував би в коханні відповідних нахилів юнак, ніж бідолашна вона. Бажаючи милому Різенбоккові тільки щастя, Ада навіть сама прагнула підшукати для нього молодого приятеля де-небудь у Бельгії чи Данії. Однак для початку слід було розлучитись, і позаяк обидвоє були зв'язані церковним шлюбом, то відразу по закінченні семінару планувалось їхати в Рим, щоб залагодити справу розлучення в канцеляріях Найсвятішого Отця.