Юрій Андрухович - Перверзія

— Як звати вашого красеня, сер?

— Само собою зрозуміло, що Росинант, — значно ширше всміхнувся Джабраїлі. — До речі, шановні, чи вам щось відомо про пана Мавропуле? Приїхав уже чи ні?

— Маю вражіння, що ні, — дала до зрозуміння Ада.

— От коли приїде пан Мавропуле, все й почнеться, — загадково проголосив Альборак Джабраїлі і, приязно подзеленькавши на прощання роверовим сигналом, відійшов у своїх клопотах.

Ада з Перфецьким ще довший час наслухали виразне цокотіння підків за плечима.

Вискочив перед них яко чортик знова пан секретар Даппертутто з нетлінною папіроскою і, не сповільнюючи ніг, таки потрафив завдати Стасьови своє питання (до Ади підморгнувши):

— Пане Парф'янський, чи готові вже назвати тему вашого відчиту?

Відповіди проте не почув, овіяний хмаркою ніжних гостес. Та й не було жадної відповіди.

Тим часом досконало вирозумілий на ситуації пан Різенбокк заїдав собі каву з тістечками, аж йому кришки на підлогу сипалися.

А які ж імениті гості снують довкола, які слави ходять отак попри нас просто! Впізнаю серед них і Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж звертаю увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не є серед них аж так непоказний. Удається мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі інтерв'ю-бліц.

— З якими почуттями Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?

— Запрошення сюди, на сей феєричний збір учених і Діячів, розцінюю яко визнання, щораз то ширше, моєї держави і мого народу.

— А в який спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулися?

— Мене доставлено спеціяльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітряної гавані «Марко Польо». Звідтам я взяв таксівку.

— І останнє запитання, Ваша Милосте. В якому готелі мешкаєте?

— Я зупинився не в готелі, а в знайомого короля Сардинії, котрий має незлу кватиру на острові Лідо.

— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.

— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.

Рухаюся далі гінко по-репортерському, наздоганяючи пані Аду з Перфецьким, котрі, галею «Ченакольо» плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зграбні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.

— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.

— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.

І по цих словах надовго замовкає.

— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобою.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.

— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.

— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.

— Венеція, Венеція… — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. «А ти вже цілком старий», — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!

І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (…) і подаю в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (…).