Юрій Сорока - Хотин

— Великий падишах наказав передати, що ви славні воїни. Він пишається вашою мужністю, тож пропонує вам життя й волю, якщо ви припините опір.

— Чиє життя? — закричав Андрій.

— Ваше! — донеслося. — Зараз воно не варте й куруша.

— Ти там знаєш, скільки воно варте… А воля й без того з нами! Давай торгуйся, може, ще щось маєш?

— Коли ми запалимо хмиз, вам настане кінець!

— Ні! Ти не піп, — провадив свого Гнида, — ти потурнак псячий, чого ж ти душі праведні рятувати лізеш?!

Запанувала мовчанка.

— За попом пішли. Гнида умовив-таки! — зробив підсумок Андрій.

— Якщо ви складете зброю і приймете віру пророка, то будете вільними. Вільними й багатими. Повірте, падишах уміє тримати слово, — почулося нарешті.

— Ну, лицарство, в потурнаки кличуть, підемо?

Іронічні нотки в голосі Андрія викликали несамовитий сміх серед людей, які вже давно з напруженням очікували смерті. Кількаденна облога, темні стіни печери, ворожий табір, що серед нього вони опинилися, — все це натягувало нерви струною, душило, силкуючись зламати загартовану на Січі волю. Психічна енергія рвалася назовні, загрожувала перетворитися у паніку, жах, що сковував м'язи. І нарешті подолала запони, перетворилася на… гомеричний регіт. Повільно наростаючи, хвиля шаленого сміху вибилася з-під низького склепіння на кам'янисті схили над Прутом. Запорожці, задихаючись, трималися за животи. Тут чулись і пискляве «і-і-і», і громоподібне «го-го-го», і ще сотні відтінків у тому несамовитому вибухові веселощів. Серед цього чулися на адресу падишаха такі репліки, що від них біліли, як віск, невидимі парламентери.

Нарешті в отворі печери виросла постать старого сивовусого Гниди. Чорного від степового сонця й порохового диму, з довжезним оселедцем і золотим кулком у вусі. З люлькою в зубах і в розірваній сорочці, що крізь неї проглядали волохаті груди. У широких червоних шароварах. У всьому вигляді козака було стільки сили, стільки лихої вдачі, що жодна рука не змогла натиснути на собачку мушкета.

— Чуєш, бусурмане?! Вони не хочуть!!! — прогримів страшний голос.

— Ви всі помрете тут лютою смертю! — зашипів той самий голос.

Обличчя Гниди мов закам'яніло. Очі палали люттю, а на вкритих зморшками щоках заграли жовна.

— Тобі, собако, пояснити, з ким говориш? Ми лицарі запорізькі! Твою бусурманську неньку туди! Ти кому віру свою погану пропонуєш, недоумку? Передай ліпше своєму поганцеві-султану, що ми тут кістьми ляжемо, плюючи на нього. За святу віру життя віддамо не жалкуючи… А смерті ми не боїмося. Мій батько помер смертю стовповою у вас, бусурман, і мені таке на долі написано. Якщо ж у бою з вами помру, то велику радість матиму. Іди до біса, чи то пак до султана, вишкребку!

Почулися схвальні голоси:

— Правильно, батьку!

— Ой, добре Свирид Гнида сказав!

— Помремо, браття, за віру нашу!

— Скільки сили стане бусурман бити!

Погомонівши, козаки зібрались у велике коло і почали молитися. Кожен приготувався до найгіршого. У долині турки розводили вогні…

Усе закінчилося за кілька годин. Коли печера наповнилася густим їдким димом, запорожці почали задихатись. Один за одним виходили під шаблі яничар. Османські вояки десятками кидалися на засліплених запорожців і з несамовитою люттю рубали їх на шматки. Дехто боронився, але це була боротьба приречених. Упав Малюта, упав Гнида, упав Михай Корж, обливаючись кров'ю. Десятки порубаних запорожців укрили землю, розкинувши руки, немов у міцному козацькому сні. На обличчі у декотрих навіть після смерті залишалася весела посмішка — запорожці гуляли на кривавому бенкеті…

Андрій, задихаючись, обмацував стіни печери.

— Яцьку, де ти? — у перервах між нападами кашлю кликав він.

Яцька ніде не було. Нарешті ноги зачепилися за щось м'яке. Андрій зігнувся і крізь видушені димом сльози побачив хлопчика. Юнак знепритомнів від чаду. Андрій схопив його за комір і потяг до отвору. Ноги зачіплялися за каміння, невидиме у густому диму. Кашель рвав легені. Андрій сам ледве тримався на ногах, але хлопця з рук не випускав.

Ось і отвір. Вдалося на мить хапнути свіжого повітря, і Андрій відразу помітив за три кроки від себе яничара у високому білому тюрбані бюлюк-паші [18] Бюлюк-паша — командир загону. . Андрій дістав пістоль і повільно звів курок. Дим дедалі густішав. Він навів зброю туди, де тільки що бачив яничара, і натиснув на гачок. Пролунав постріл, і зовсім поряд хтось зойкнув. Почувся звук тіла, що падає. Андрій сховав за пояс розрядженого пістоля і дістав другого. На якийсь час шлях вільний. Неподалік чулися голоси, що перекликалися турецькою мовою. Козацьких голосів уже не було чути. Загін перестав існувати…