Юрій Сорока - Хотин

— Звуть як?

— Яцьком.

— Яцьком… Як пана гетьмана… Ти як тут опинився?

— Батька Сома вблагав… Возом правити дозволив…

— А-а… Ну, не тремти. Ти ж козак, тож нічого не повинен боятися на цьому світі. Бог не видасть — свиня не з'їсть, — Андрій притулився до стіни потилицею і закрив стомлені очі. Кілька хвилин мовчав. Молодик винувато шморгав носом. Раптом Андрій пригадав події кількаденної давності.

— Ти не той Яцько, під яким коня вбило, як хутір брали?

— Той, батьку.

— То ти везучий, Яцьку… Чого ж плачеш?

У відповідь тиша. Андрій на мить відчув, що діється у дитячій голові.

— Ну от що, Яцьку. Всі під Богом ходимо. Як доля писана, так і проживемо. На Січі кажуть: умів шарпати — зумій і померти не скиглячи.

Хлопець довго не відповідав, потім підняв на Андрія великі сірі очі.

— Ми всі тут погинемо?

— З чого ти взяв? — Андрій примусив себе відповісти безтурботно-веселим тоном.

— Не знаю… Їх там, як зірок на небі…

— То й що? Ми ж запорожці!

Яцько зітхнув, майже схлипнув. У всьому його вигляді була зневіра. Андрій узяв його за підборіддя.

— Добре. Слухай, що скажу. Коли мені було чотирнадцять, я був один серед степу. За мною полював татарський чамбул. Я пам'ятаю, не мав жодної надії на порятунок. Стріли сипалися так щільно… Однієї миті я навіть хотів зупинитися. Хотілося припинити боротьбу, тому що не мав надії на порятунок. Навіть найменшої. Але потім відігнав цю думку. Якщо вони хочуть упіймати мене, хай зроблять це без моєї допомоги. І я залишився жити. Ось так. А ти серед нас, серед запорожців. І я тобі обіцяю, що захищатиму тебе, скільки сили стане. А ти, Яцьку… Ти теж козак. Тож будь мужнім.

Малий обтер брудним рукавом сльози.

— Добре, батьку, я спробую.

— Ну, от і добре. Давай, закінчуй скиглити і займайся ділом. Там є поранені, ти їм повинен допомогти.

— Що мені робити, батьку? — у голосі хлопця з'явилися нові нотки.

— Назбирай води, вона там, — Андрій вказав углиб печери, — у цеберцях. І неси до поранених. Я бачив, що їх перев'язують Сивий із Лящем.

Яцько побіг виконувати завдання, а Андрій пішов слідом. Під слизькою стіною він намацав невелике дерев'яне відро. Вода була каламутна, і на зубах скреготів пісок, але довгождана волога прохолодною цівкою охолодила розпечене нутро. Андрій із полегкістю перевів подих…

Ніч пройшла спокійно, а на ранок козаки здивовано споглядали, як турки знімали гармати, відвозячи їх кудись углиб табору.

— Що за чортівня! — витріщився на Андрія Малюта, який знову лежав поруч, стискаючи ців'я мушкета.

— Щось надумав отоманин. Б'юсь об заклад, вони зміняють тактику. Знають, собаки, що у нас припасів мало! Можуть облогою морити.

— Ні, синки, облоги не буде, — почувся голос старого запорожця Гниди, — повірте моєму слову. В них часу нема з такою нікчемною купкою бавитися. Попереду поляки, попереду все військо козацьке. Їм туди потрібно, до Хотина.

— А що ж вони надумали?

— Та біс їх знає, поганців. Поживемо — побачимо.

Незабаром знизу з'явились яничари. Вони несли великі в'язанки хмизу і полотняні мішки з порохом. Залишаючись поза межами досяжності козацьких мушкетів, складали хмиз великим півколом навкруг печери. Нарешті стали зрозумілими їхні наміри. Турки збиралися підкурити козаків, як підкурюють у норі лиса.

Андрій послинив палець і підняв угору. Ледве відчутний струмінь повітря дув у печеру. Якщо яничари підпалять багаття, у печері скоро не стане чим дихати. Перша думка, що з'явилася в голові Андрія, була зробити вилазку. Миттєвим нападом скинути турків до річки і загасити вогні. Але чим більше він думав, то більше переконувався, що це абсолютно неможливо. Навіть якщо припустити, що козаки прорвуться крізь нищівний вогонь яничарок, залишається питання: чи надовго буде відтягнута їхня доля. Адже через кілька годин турки поновлять запаси дров та пороху. Про те, щоб пробиватися через багатотисячний табір купкою у півсотні душ, а саме стільки їх і залишилося, не могло бути й мови. У повітрі повисло гнітюче чекання.

Раптом звідкілясь іздалеку пролунав крик ламаною українською мовою:

— Гей, уруси, виходьте по одному, і падишах залишить вам ваші нікчемні життя!

— Це що за птиця? — мовив хтось.

— Ти хто такий? — крикнув Гнида.

— Я посол великого падишаха, хай продовжить Аллах роки його, пропоную від його імені врятувати ваші нещасні гяурські душі.

— О-о! Ти, напевне, піп! — знову загув, як у бочку, Гнида.

Невідомий голос помовчав, засвоюючи почуте. Потім озвався ще один.