Юрій Сорока - Хотин

— Татари!!!

Тьохнуло серце, а в голові забилася зрадлива думка: «Не встигли! Не довів людей! Тут усі й поляжемо…» Струснув головою, відганяючи її. Не час для малодухості, треба організовувати оборону.

Гайдук вискочив на берег у кінці броду й почав бити копитом землю — він миттєво реагував на настрій господаря. Позаду, на протилежному березі, збилася купка тих, хто не встиг переправитись. І лише тепер Микита зрозумів свою помилку: він у поспіху кинувся до броду без розвідки. Тепер загін був фактично розділений на дві частини, що у кілька разів зменшувало їхні шанси…

А зі сходу вже підкочувалися татари. Ішли великими купами по обох берегах. Ґелґотали, побачивши козаків, лупцювали коней і готували луки. На перший погляд їх було кілька тисяч, хоча Микита не вірив першому враженню — кожен із татар вів три-чотири коня, тому кількість їх здавалася більшою. Усе ж сили були не рівні. Особливо там, на тому березі. Раптом Микита помітив на скелі за річкою чорний отвір печери. Зовсім поруч з товаришами! Він опустив погляд нижче: козаки, які не встигли перебігти брід, уже залягли й почали готуватися до оборони. Серед них побачив Кульбабу.

— Андрію! — щосили заволав Микита. — Андрію!

Андрій повернув голову. Почув!

— Андрію! Над вами печера! У печеру!

Микита ще встиг побачити, як Андрій махнув головою на знак розуміння і вказав братчикам на отвір у скелі. Козаки покинули коней та подерлися нагору. Навколо них уже густо падали татарські стріли. Зрідка лунали постріли з яничарок.

Далі спостерігати за ними Микита не мав часу. Татари підходили й до них. Змахнувши батогом, підігнав коня й за мить був уже серед козаків. По розлогому, порослому рідкими деревами полю підкочувалися цілі натовпи ворогів. До них залишалося не більше милі.

— До бою, товариство! Вози в коло, нумо поспішимо! Діставай мушкети, буде для них робота! — посипав Микита наказами, як справжній отаман. Бувалі запорожці виконували його накази чітко і швидко, тож коли татари підійшли ближче, табір із виставлених в коло возів наїжачився двома сотнями мушкетів. З-під козацьких оселедців похмуро позирали уважні очі.

Польське військо нарешті стало під Хотином. Напередодні був закінчений міст через Дністер, і вояки, проминувши сіре громаддя старовинної цитаделі, почали укріплювати табір на навколишніх пагорбах.

Закінчилися довгі, нудні, а головне, безрезультатні діалоги в Сеймі, настав кінець потугам магнатів у пошуках коштів, застигли в напруженому чеканні міста й села Речі Посполитої. Результати не вражали. Із санкціонованих Сеймом п'ятдесяти тисяч вояків вдалося набрати лише тридцять п'ять. Та й ті були споряджені не найліпшим чином. Звичайно, гусарія, як завжди, була на висоті. Не відставали й рейтари з драгунами. Однак піхотні полки були далеко не найліпшими. Сумною сивою вервечкою тяглися вони, видираючись на крутий берег Дністра. Здебільшого мовчали, вдивляючись у місця, де, можливо, доведеться скласти покірні голови. Слухняно виконували крикливі накази бундючних сотників, одягнутих у лундиші й кармазини. Озброєні подекуди лише списами, у затертих свитинах, почорнілих обладунках, ішли вони, ступаючи натрудженими далекою дорогою ногами. Безбарвними очима позирали на блискучі гусарські хоругви, які, стрімко долаючи кручу, з ріжками й цимбалами мчали повз них, поділяючи світ на два рівні: тих, хто поганяє, і тих, кого поганяють.

Ян Карл Ходкевич, немолодий шляхтич, якому Сейм довірив командування цією військовою силою, сидів верхи на коні й позирав на піших жовнірів із кислою міною на сивовусому обличчі. Вкрите зморшками, бліде, із синіми прожилками на обвислих щоках лице морщилося ще сильніше, коли Ходкевич проводжав очима свої полки. Останнім часом він все чіткіше бачив, що поразка майже неминуча, але гнав від себе цю думку.

Місце для табору було обрано поблизу замчища, яке побудував ще Данило Галицький. Ходкевич, що вважав себе великим військовим теоретиком і зачитувався описами битв Сципіона Африканського, Гая Юлія Цезаря й Мехмеда II, завойовника Константинополя, вбачав у цьому щось символічне. Твердиня, побудована великим князем, вселяла в душу віденського воєводи відчуття власної значущості на теренах історії. Однак цей факт залишався єдиним, що піднімало його настрій. Увесь час після прибуття до місця битви Ходкевич присвячував укріпленню табора, але результати не тішили. Сил помітно не вистачало, тож Ходкевич усе більше тривожився відсутністю Бородавки. Знаючи непостійність козацтва у стосунках із Польщею, від них можна було очікувати будь-чого. Ще свіжими були спогади про цецорську поразку. У минулому році Бородавка відверто відмовився від спільного походу… Закінчилося жахливо, хоча сили були майже рівні. Тоді ще була могутня армата, яка тепер націлиться на самих поляків. І летіли гінці до ненависного хлопського гетьмана, хоча Ходкевич закипав люттю, виписуючи на білосніжних аркушах стримані офіційні формули. А Бородавка, як на те, вів себе вороже. Він і не збирався давати жодних гарантій, хоча відверто й не відмовлявся від війни. Козаки трощили Волощину і Молдавію, поводячись, мов захмелілий лобуряка перед очима застиглих на посту вартових, роль яких виконували армії двох могутніх держав…