Юрій Сорока - Хотин

Рушили. Максим та Андрій поряд. Підійшли до рову. Нічна вода неприємно холодила. Ноги заплутувались у водоростях. Але все ж перепливли, не гаючи часу. Запорожці присіли під стіною і затаїлись. Ішли хвилини. Незабаром зі сторони воріт почувся тупіт копит і крики. Кілька разів бахнули постріли. Це два десятки молодиків за Микитиним наказом кинулися з криками дорогою до воріт, щоби відвернути увагу. Глухо бахнула гаківниця з вежі, за нею ще одна.

Микита рвучко піднявся на ноги і рвонув шаблю з піхов.

— За козацьку славу! Вперед, молодці! — щосили крикнув він і першим кинувся нагору по свіжовирубаних щаблях.

Над головою гримнув постріл, і спину несильно обпалило. Микита підняв очі й, побачивши нечітку постать, рубонув шаблею. Почувся зойк, і постать зігнулася навпіл, починаючи осідати. Микита вискочив на стіну й одразу підставив шаблю під удар — на нього летів хтось із перекошеним обличчям у гостроверхому татарському капелюсі. Микита зробив випад і, відступивши, ударив противника з-під низу. Шабля ввійшла в тіло, враз темніючи від густої крові.

Козаки один за одним перелазили через частокіл і невдовзі на подвір'ї вже тривав запеклий шабельний бій. Дзвеніла криця, несамовито волали поранені. Якоїсь миті Микита зустрівся з Кульбабою. Той, як завжди, насолоджувався лихоманкою бою. З ніг до голови забризканий кров'ю, він на мить усміхнувся Микиті, змахнув закривавленою шаблею і побіг до великої будівлі у центрі двору. Там ще боронилися залишки залоги. За кілька хвилин усе закінчилося.

Микита оглянувся навкруги. У ранковій імлі подекуди лежали вбиті та поранені. Декілька козаків із шаблями в руках ходили поміж них і завершували муки вмираючих. Він підійшов до воріт і, відкинувши важку колоду, яка слугувала затвором, відчинив їх. На подвір'я увірвалося кілька вершників. Зрівнявшись із наказним отаманом, вони притримали коней. Це були молоді козачата, які перед початком штурму галасували біля воріт. Микита пригадав кілька пострілів із гаківниць.

— Ну що, всі живі, здорові? — притягнув він за повід найближчого хлопця.

— Усі, батьку. Тільки Яцькового коня вбило. З вежі як смальнули! Кінь як заірже! Яцько на землю впав, а коневі шию перебило. Ми…

— Та перестань торохкотіти, Яцько цілий?

— Цілий, батьку!

— От і добре, — Микиті відлягло від серця.

Він уже картав себе за те, що послав молодиків під вогонь гаківниць.

— Давай миттю до лісу. І скажи, щоб усі сюди мчали. З возами, зі всім! Давай!

Хлопець розвернув коня і помчав до лісу, а Микита повернувся на подвір'я. Назустріч двоє козаків волочили полоненого. Непийпиво сів на грубий стовбур поваленого дерева, який лежав під стіною комори, і чекав, поки зв'язаного волоха кинули до його ніг.

— Хто такий будеш? — запитав у того.

— Я Йон. Йон Кондулеску, мильостивий пане, — відповів той із сильним акцентом. Голос бранця тремтів, а очі благально дивилися на запорожця. Непийпиво впізнав голос, що лунав із-за воріт.

— Звідкіля ось це? — Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалік.

— Я все скажу, все! Тільки не вбивайте!

— Не вб'ємо. Тільки поводься гарно. Так ось, я повторюю запитання, звідки татари?

— Це посьольство, пане, посьольство! Хан Джанібек-Ґірей посилав до господаря Томша. Але він уйшов до сультана Османа. Тож вони повертались до хана. У нас залишилися на ніч… Йой, ненько, кляті козачиська усіх побили! — раптом запричитав бранець. Один із козаків штурхнув його ногою, і він замовк.

— А чого ж ви бусурманам служите, га?

Кондулеску затрясся всім тілом.

— Турок прийде — б'є, козак прийде — б'є! — плаксивим голосом заводив він.

— Ну-ну, у татар, напевно, з гаківниць не стріляли.

Полонений мовчав.

— Де зараз хан з ордою?

— Я не знаю де, але дуже близько, йой, зовсім близько!

— Ну, то ось що! Ми забираємо все, що нам необхідно, і йдемо своєю дорогою. Ти поки будеш тут. Коли вирушимо, я тебе відпущу. Дивися за ним добре, Малюто, — звернувся він до дебелого козарлюги, що тримав полоненого, — а то поки будемо вози вантажити, він іще, не дай Боже, татар приведе.

Швидко завантажилися. Всі запаси вже були вложені й готові до перевезення. Очевидно, усе готувалося для татарської орди. На вози зносили полотняні мішки з пастремою [12] Пастрема — в'ялена баранина. й сухарями, рибою і мукою. Усе швидко вкладали, вкриваючи цупким полотном, і перетягували просмоленими мотузками. Вигорнули чималого сінника і забрали десять возів сіна. У клуні знайшли два вози свіжоспечених житніх хлібів. Ще десяток ущерть заповнили мішками з пшеницею, житом та ячменем. Окремо знайшли три вози, навантажені запасом пороху та куль. Із вежі зняли дві гаківниці. Козаки збирали по подвір'ї трофейні шаблі, мушкети та ятагани. З обори виганяли два десятки корів. У стайні знайшлося стільки само коней. Микита дивився на те, як швидко наповнювалися вози, й палив люльку. Підійшли Андрій і Максим. У Кульбаби при боці висіла нова турецька шабля.