Юрій Сорока - Хотин

— Еге ж, — кинув не повертаючись.

— А таки добрий козак! Ех, діти, діти! Ото б і я старі кістки розім'яв, та куди там… Та ти вже сядь, Андрійку, відпочинь трохи… — це вже старий сивовусий Сипаха подав свій скрипучий голос.

Максим пригадав давню історію, що її чув колись про дивне прізвисько старого запорожця.

Було це в одному з морських походів. Чи то за гетьманування Ружинського, чи то когось іншого, цього вже, напевне, й сам Сипаха не пам'ятав.

Тоді, зібравшись докупи після страшного шторму, кілька десятків уцілілих чайок пристали до турецького берега. Велике селище, що потопало в зелені апельсинових садів, притягувало морських вовків мармуровим блиском мечеті та багатих будинків. Козаки поспіхом, але не створюючи галасу, висадилися на скелястий берег. Мовчки перевірили зброю і рушили до селища. Біля човнів, як завжди, залишили лише варту — по два козаки з байдака та ще десяток молодиків. Невдовзі серед мирної зелені садів та солодких пташиних співів, роздираючи навпіл картину едемського саду, залунали постріли. Почулися несамовиті жіночі крики й потріскування вогню — жорстокі супутники раптових запорізьких набігів.

Різанина і грабунок ішли повним ходом, коли враз до чайок із-поміж скель вилетів загін сипахів. Турків було близько двох сотень. Швидко порахували вони човни і миттєво зорієнтувалися в обставинах. Судячи з кількості байдаків, козаків було понад тисячу, тож вступати з ним у бій означало б вірну смерть.

І сипахи вирішили діяти іншим чином. Наставивши наперед себе списи, кинулися на охоронців у човнах, і через хвилину все скінчилося. Далася взнаки раптовість і чисельна перевага. Запорожці навіть не встигли дорожче продати свої життя — один за одним попадали, обливаючись гарячою кров'ю.

Серед інших упав підкошеним і молодик Трохим Коваленко: один із сипахів замахнувся гострою шаблею. Але молодикові всміхнулася вередлива фортуна. На мізерну мить раніше вдалося дістати Трохиму рятівного пістоля. Гримнув постріл, єдиний у цій сутичці, і туркові у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже співало, розсікаючи повітря, летіло до незахищеної шиї, рука схибила і вістря лише черкнуло по шкірі голеної голови. Бризнула кров — і Трохим полетів долілиць. На якусь мить знепритомнів.

Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах турків, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звірячим чуттям він відчув те, що мало відбутися далі: переобтяжені здобиччю запорожці, коли повернуться з набігу, мають потрапити у добре підготовлену пастку. Півтори сотні сипахів засіли на скелястому карнизі над ущелиною, що вела до моря і човнів. Ще півсотні яничарок [11] Яничарка — рушниця. очікували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалік двоє аскерів заганяли коней за нагромаджені над берегом валуни.

Трохим, мов змія, проліз між кам'яними розпадами і скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотіла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох турків, він похапцем здирав із них дорогий одяг і натягував на себе закривавлені шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити під прицілом двохсот рушниць, що нюхали повітря лише в трьох десятках кроків від єдиного місця, де скелі розступались і вели до селища. Над селищем уже добре розрізнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня і помчав.

— Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! — залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.

Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…

Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.

— …А я гульк — татарка за каменем сидить! Молодесенька! — Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. — Гарнесенька!