Юрій Сорока - Хотин

Вперед! Вперед, до слави, кажу я, і нехай нам помагає пан Бог у справедливому ділі!

— Чорт забирай! Жовніри ніби ожили! — захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк і табір вибухнув криками.

— Вони вітають його! А за що, дозвольте спитати? — знизав плечима Собеський.

— Це не важливо. — Любомирський підкликав військового товариша. — Пане хорунжий, скачіть у табір до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай піднімає запорожців. Настав час вирішального бою.

Хорунжий кивнув головою на знак розуміння і вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетів до Сагайдачного…

Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.

— Я зрозумів. Козаки вийдуть разом із королевичем. Передайте панові Любомирському, що я вітаю його рішення.

А через півгодини лави козацько-польського війська почали перевалювати через окоп і шикувалися бойовими порядками. Високо піднялися бунчуки і хоругви, засурмили сурми. Глухо і зловісно загуділи литаври. Сагайдачний, піднявши булаву, завмер на окопі. Повз нього проходили полки, вітаючи свого гетьмана. Змарнілі обличчя осяялися посмішками, вгору підлетіли шапки.

— Вперед, дітки, за козацьку славу! З вами Бог і Україна… Вперед!

Осман II спостерігав за бойовищем з високого пагорба в тилу своїх військ. Оточений натовпом придворних, він нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, він із прокляттям забігав по випаленій сонцем траві. Як молодий лев у клітці, бігав падишах, змушуючи холонути від жаху чаушів, візирів, сераскерів і євнухів. Страшні прокльони з піною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались іскри. З криком пожбурив він всіяну діамантами трубу і почав топтати її ногами. Трохи зігнавши злість на безвинному приладі, завмер і звелів подати іншу трубу. З низьким поклоном йому подали її. Без слів вихопив і заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмішка. Він бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вірні яничари через окопи і зав'язали бій, відтісняючи ворога вглиб обозу. Далі все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб підняти настрій падишаха.

— Слава Аллаху! Вони захопили табір! Пашо Ділавере!

— Я тут, о володарю всесвіту, — схилив голову недавно призначений візир.

— Я хочу, щоб всі сили, які ще не вступали в бій, підтримали наступ яничарів. Негайно!

— Слухаю! — знову схилився в поклоні Ділавер-паша.

А схилом уже летіли чауші. Піднімали тисячу сипахів з особистої охорони султана. Віддавали накази татарським мурзам, черкесам і бедуїнам.

За хвилину з різних кінців бойовища кинулися тисячі вершників на конях і верблюдах, спрямовуючи удар на охоплений боєм польський табір. Зачувши перемогу, збадьорились аскери і потроїли зусилля. Сотнями лізли вони по всьому широкому фронту. І от уже й на запорізьких окопах закипів шалений рукопашний бій, на багато миль навколо розносячи крики, стогін і переможні вигуки. Обливаючись кров'ю, падали козаки, але на місце вбитих ставали інші. І тримали, тримали, з надлюдським напруженням тримали несамовитий натиск.

Осман уже святкував перемогу, коли на атакуючих яничарів кинулися гусари на чолі з Владиславом. Не міг повірити своїм очам могутній падишах, коли побачив, що жменька польської панцирної кінноти завернула назад добру половину його війська. З жахом побігли яничари, підхоплюючи за собою все нові тисячі, що хвилину тому поспішали їм на допомогу. Одночасно з цим знесилені татари відкотилися від запорізьких валок. Як налякані діти, кинулися вони врізнобіч, а козаки, користуючись із цього, підняли таку шалену стрілянину з мушкетів, що не менше тисячі кримчаків і ногайців стиглими грушами попадали з коней.

— О всемогутній Аллах! Чим я прогнівив тебе, що ти дав мені таких боягузливих підданих! — заволав юний Осман, у розпачі здіймаючи руки до неба. — Вони клялися захищати мене, а самі біжать з поля бою, як нікчемні шакали, рятуючи свої життя. Покарай їх, як ти караєш мерзенних гяурів. Підніми на них свій святий меч, бо я не в змозі дивитися на цих недостойних…

Раптом Осман помітив навколишніх.

– І ви ще тут? — заревів він, наливаючись кров'ю. — Геть, шакали! Туди! До тих, кого ви називали військом падишаха. Шаблями повернути їх і кинути на гяурів! Щоб за кожним десятком стояв онбаша і вбивав усіх, хто поверне назад. Геть! Я сказав!..

Переляканим табуном кинулися вниз по схилу поважні паші, заплутуючись у коштовних шубах, побігли товстезні євнухи, трясучи неосяжними черевами, поховалися навіть улюблені карлики і комедіанти падишаха.