Юрій Сорока - Хотин

За лічені хвилини на столі виросла гора дорогоцінного посуду, що в ньому знаходилися найвишуканіші страви і напої. За плечима кожного з гетьманів, що сиділи у різних кінцях довгого столу, став служник, будь-якої миті готовий підлити в келих старого вина чи підкласти на тарілку найліпший шматок.

— Давайте, пане Сагайдачний, піднімемо келихи за перемогу. За нашу спільну перемогу над ворогом.

— Що ж, давайте. І за удачу. Вона нам сьогодні знадобиться, як ніколи.

Випили духмяне вино і взялися за сніданок. Любомирський, не замовкаючи ні на хвилину, висмоктував устриці та запивав новими і новими келихами. Потім в'їдався білими зубами в рожеве м'ясо індички, розламував вудженого вугра і хрумкотів великим зеленим яблуком. Сагайдачний майже нічого не їв. Поглядаючи на Любомирського, не розумів: як він не бачить перед самим носом страшної загрози.

— А як почувається найсвітліший князь пан королевич Владислав?

— Трохи ліпше, але він ще хворий. Проклята лихоманка геть виснажила його.

— Було б дуже добре, якби Владислав з'явився перед військом. Після смерті Ходкевича це підняло б настрій жовнірів.

— Я розумію вас, але це виключено. Лікарі заборонили його світлості підійматись із постелі.

— Але ж, прошу пана, це війна!

— Що ви хочете цим сказати?

— Адже покійний рейментар теж хворів. І я, прошу пана, потерпаю від рани. Коли постає питання про успіх кампанії, треба робити над собою деякі зусилля!

— О! Ви згущуєте фарби. Я не бачу для цього жодних підстав.

— Добре, — Сагайдачний витер серветкою вуста і підвівся, — дякую за гостинність. Надзвичайно приємно було снідати у вашому товаристві. Власне, я прибув лише для того, щоб попередити пана гетьмана про намір турків здобути сьогодні перемогу будь-якою ціною. Вони кинуть у бій все військо. Вибачте, маю бути поряд із козаками.

— Дякую за попередження. Я буду мати це на увазі. Ну що ж… Під час бою будемо підтримувати зв'язок за допомогою джур. Ще вина?

— Ні, досить, — Сагайдачний відкланявся і вийшов із шатра, де чекали його джури з конем. Між наметами палали кабиці, у казанах варили сніданок. Вояки поспіхом натягали кольчуги, панцирі. Обдивлялися зброю і досипали у порохівниці чорний крупнистий порох. Іржали коні, долинали крики, польська й українська лайка.

Табір гомонів, сповнюючи Сагайдачного надією на перемогу. Він стиснув коня острогами і поїхав уперед, туди, де ставали у бойові порядки тринадцять полків козацького війська.

Піднявшись на окоп, Сагайдачний за допомогою джури зліз із коня, витягнув далекозору трубу і заходився розглядати вороже військо, що готувалося до наступу.

Величезне поле перед табором майоріло десятками найрізноманітніших кольорів. В очах рябіло від білих коней і одягу пашів, яскравого блиску зброї, зелених знамен і чорних, як сажа, облич нумедійців. Коні, мули, верблюди й осли несли на собі десятки тисяч вершників, а попереду бігли вкриті звірячими шкурами, пір'ям і різноколірною глиною напівдикі племена Центральної Африки й безмежного Аравійського півострова. З диким криком вимахували шаблями орди татар Джанібек-Ґірея. З підсохлої після дощів землі підіймалися цілі хмари пилу, ховаючи задні ряди від насторожених очей противника. Від цього кількість турецького війська здавалася ще більшою.

З пагорбів перед табором Османа II вдарили гармати. Охнули, огортаючись білим димом, і виплюнули сотні пудів заліза, чавуну й каменю. Розпечені снаряди з ревом полетіли над головами нападників і вдарились у вали. Здійнялись у повітря цілі водоспади чорної землі.

За мить, наче прокинувшись від сну, озвалася козацька, а потім польська армати. Кілька десятків гармашів забігали, намагаючись максимально ефективно використати лічені хвилини, коли ворог уже в межах досяжності гармат, але ще не наблизився упритул. Випльовуючи страшні снопи картечі, гармати косили, розривали на шматки, відривали руки й ноги очманілим від бігу і страху туркам, татарам, болгарам, грекам і арабам.

— Ясновельможний пане гетьмане! Пане, прошу вас спуститись із валу. Тут небезпечно! — почув Сагайдачний схвильований голос джури, а разом з ним до свідомості дійшло сичання ворожих ядер і глухий стогін вибухів.

— Геть! — люто вигукнув він і знову підняв до очей трубу.

Турки йшли одним великим фронтом, наближаючись одночасно до польського і козацького таборів. Сераскери шикували лави піхотинців у рівні ряди, готуючись дати залп із ручної зброї і малої армати. У проміжках між піхотними бюлюками в небо здіймався густий ліс списів ворожої кінноти. На Сагайдачного через лінзи труби дивилися тисячі перекошених від люті й жаху облич, з десятків тисяч горлянок виривався крик, що перетворювався на глухий стогін, подібний далекому виверженню вулкана.