Юрій Сорока - Хотин

І враз тишу, що панувала навколо діжки, розірвав дружний козацький регіт. Кожен по-своєму намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось підсовував шитий сріблом кисет із тютюном, а дехто й просто відважував жартівливі репліки. Нарешті сміх і гамір трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмістити, здавалось, цілу бочку.

— То, кажеш, ти Попів, ковінька твоїй матері? — примружившись, глянув він на Микиту.

— Так, а що? — придивився до козака Микита. — Хіба я вас знаю?

— Ще взнаєш! Я бачу, що ти не Попів, ти Непийпиво Микита! — і п'яненький черевань знову зареготав. — Наш, товариство, щоби старому Підкові чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?

— Егей, чоловіче добрий! Май Бога в грудях! Я теж із дороги, не дай християнській душі пропасти. Піднеси й мені! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влізе, а ще як Микита допоможе! — прийшов на допомогу товаришеві Семен.

Підкова повернувся і хвилину пильно дивився на Семена, потім поволі розплився в посмішці.

— Ну, цей за словом у кишеню не полізе! Шилом будеш, малий. Іч — Чорне море влізе… Теж наш хлопака, гострослов, туди твою так!..

Не минуло й трьох років, а Переяславський курінь уже добре знав козаків Непийпива й Шила. І ось тепер, після нескінченної вервечки боїв і походів, після Варни, Синопа і Трапезунда, після Кафи й синіх вод Босфора, після смердючих боліт і непролазних лісів Московії, знову в дорозі. Тепер на Хотин. Обабіч, а також попереду і позаду мовчазні запорожці. А там, на чолі, Семен Шило — кошовий атаман…

Коли сонце піднялося вже досить високо, кошовий вирішив дати нарешті спочити стомленому добовим переходом війську. Спинилися в долині глибокої балки, що їх доволі багато під Корсунем. Після довгих вагань Семен Шило вирішив не заходити до міста і швидше наздоганяти Бородавку, що від нього один за одним прибували гінці із завданням дізнатися місцезнаходження запорожців. Гетьман волів якнайшвидше зібрати всі сили в один кулак — бажання цілком обґрунтоване. Тим безглуздішими виявилися деякі подальші події…

Опинившись у долині, козаки спішились і діловито, без метушні та поспіху почали будувати навколо місця стоянки укріплений табір. Через лічені хвилини у досі безлюдному місці завирувало життя; підганялись у коло важкі вози, сковувалися колесо до колеса ланцюгами і застигали, наїжачившись довгими дишлами, мов списами. У повітря піднялися перші димки і затріскотіли сухі гілки під гострими сокирами. Табором побігли заклопотані пошуками води й хмизу молодики. Червоні від жару кашовари сипали з мішків пшоно у велетенські мідні казани. Скоро над табором потяглися, лоскочучи ніздрі, апетитні пахощі кулішу.

Андрій Кульбаба зіскочив із коня й потягнувся, з насолодою вирівнявши стомлену спину. Після кількох днів несамовитої гонитви за кошем утома давалася взнаки. Проте він, приречено зітхнувши, вирішив спочатку зайнятися конем. Розторочив ремені, зняв червоний сап'яновий сак із різноманітними пожитками. Зваживши на руці, кинув його поряд із ратищем і мушкетом. Потім відв'язав потебеньки і разом із дорогою турецькою кульбакою поклав на землю. Зірвав добрячий жмут сухої трави і почав ретельно витирати ним коневі боки. Кінь голосно хрумкотів пшеницею з навішеної на морду полотняної торби. Зайнятий роботою, Андрій не відразу почув, як хтось підійшов. Почувши, озирнувся. За спиною стояв Горбоніс. Неквапно посмоктував люльку та позирав на зайнятого роботою Кульбабу.

Андрій кинув мокру солому і заходився витирати руки ганчіркою.

— Що скажеш? — запитав він у Максима.

— А що казати?

— Новини які? Ти ж завжди все перший взнаєш.

Горбоніс хвилину помовчав. Потім витрусив із люльки попіл і заховав її у шапку.

— На сніданок братко [5] Братко — пшенична каша з пшеничним тістом. з салом. Та ще хлопці козу вполювали, кашовари білують. Ось і всі новини. Після сніданку до обіду задамо хропака, а там і в дорогу.

— Куди ми так летимо?! — обурився Андрій. — Я, здається, два дні проспав би. Коні втомлені!

— То не відаю. Наказ кошового. Кажуть, турки вже зовсім поряд, а військ у них… Як зірок на небі!

— Як зірок на небі! — насмішкувато протягнув Андрій. — То добре, буде чим поживитися. Вмолотимо хліба козацького, га?! — він весело підморгнув Максимові.

— Атож. Ну, тобі все ніпочому.