Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Мене пробудив невиразний крик, німецька лайка, метушня в коридорі. Одягши свого улюбленого светра з колючим горлом, я вийшов у коридор з’ясувати, що там трапилось. Кімната Матильди була відчинена, навколо бігали спантеличені люди, хазяйка пансіону, яка кинула мені не досить привітне «чєшчь» і зникла у одній із кімнат. Я зазирнув у кімнату Матильди і різко відвернувся. Під стелею висіли капронові колготи.

Подейкували, що до Матильди повернувся здоровий глузд і вона збагнула, що до неї ніхто не приїде. Можливо, це правда, а можливо, щось інше побудило стару так скінчити...

Мабуть, це нормально, я маю на увазі, такий кінець для такої жінки, мабуть, це звичайний кінець звичайної людської трагедії. Але чи варто заглиблюватись у трагедію кожної окремо взятої людини, чи варто копирсатись у чужих душах, шукати зачіпку для порятунку і чи не випре той порятунок ще більшою трагедією?

Я поквапився виїхати з цього міста в пошуках чогось нового, чогось сильнішого за мене, нового розуміння всього та порозуміння з усім чи що? Звичайно, страшенно не хотілося їхати, і навіть не тому, що затишна місцина приваблювала своїми анемічними вуличками, своїми невиразними капличками, своєю бездіяльністю — просто шукати щось нове не було сил і бажання, а жити все одно десь доведеться.

Я безжально долав кілометри, відстані, милі, я проїжджав вокзали, села, містечка, неодноразово, мабуть, проїжджав і це місто, але не зупинявся, не мав сил ніде зупинитись... Я просто їхав собі назустріч не місцю, а часу.............

Усе має свій трагічний кінець. У всякого кінця є межа трагічності, за яку не має права перейти жоден автор будь-якого тексту. Не маю права, по суті, і я, але, менше з тим, долю трагізму додам, аби все не здавалось медом. У принципі, історія знає багато прикладів трагічного. Нещасне кохання, смерть рідних, приниження гідності, відчай та приречені на провал пошуки себе, які призводять до самогубств та шизофренії, незворотність, катастрофи тощо...

Ще є життя, де все вище перелічене є невід’ємною частиною того самого життя, де трагедія, зведена до крайності, є саме тою межею, на якій коливається людина. У неї є вибір впасти на один бік леза, тим самим приректи себе на смерть, або на інший, де той самий трагізм має властивості стимулу, аби піднятися вгору і довести собі та всім іншим, що ти спроможний на щось, наприклад, на вчинок чи ще на якусь муру, типу честь свою відстояти, або заробити багато бабла, або просто вистояти й вийти зі складної ситуації мужиком.

Інша ситуація з трагізмом у кінематографі, літературі або ще якомусь там виді мистецтва. Можна отруїти й заколоти головних діючих персонажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Лоренцо, який своїми словами здатен надихнути на якісь високі почуття, дати надію на надію, врешті-решт своїм прикладом показати, що не все в житті так печально, що на крайній випадок можна піти в ченці й усе життя присвятити Богу. Або ще такий приклад. Одного твого брата відправили на каторгу за вбивство твого батька, якого той, по суті, не вчиняв, інший брат з’їхав з глузду, знайшовши відраду в спілкуванні з чортом, але ти рятуєш усю ситуацію проповідями, сказаними біля Ілюшиного каменя...

Моя трагічна історія зводиться до декількох невеличких історій. Вирішив я їх написати якогось вечора, коли до мене завітав один мій знайомий. Він працював оператором в одній телекомпанії, багато їв — переважно морську капусту — і носив кумедну недоглянуту бороду. Звали його Ян.

— Привіт, Ян, — кажу я йому.

— Привіт, — каже він мені.

Ми сідаємо пити чай з тістечками, принесеними Яном, розмовляємо переважно про жінок і гроші, потім Ян пропонує випити.

Я біжу до ларька, купляю пляшку коньяку, цукерок, а заодно і видзвонюю подруг. Подруги перелякано відмовляють, посилаючись на головний біль, зайнятість та іншу біду, у яку я, чесно кажучи, не дуже й вірю.

Приходжу додому, а Яна немає. На столі записка. «Вибач, я пішов»...

Пішов то пішов, відкриваю коньяк і починаю пити його з горла. Раптом щось дає зворотну реакцію — ледь встигаю добігти до нужника і вибльовую тістечка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляшку ставлю до холодильника, сідаю на диван і починаю дивитися телевізор.

Сука, думаю я, в мене ж вимкнений телевізор, однак я все одно сиджу і продовжую його дивитися. Бачу себе, свої нереалізовані потаємні мрії та музику... Вона починає надто голосно грати, я розумію, що я ще молодий і мені ця музика байдужа, як часом буває байдуже батькам до їхніх дітей, коли ті діти, нещасні та голодні, ховають свої брудні циганські руки під футболки та сорочки, у руках тримають пакети з клеєм, який смердить на весь тролейбус. Ти розумієш, що приховують ці діти, усі все розуміють, але дітям пофіг, що хтось щось розуміє, тому що їхнім батькам абсолютно начхати на них, як, власне, і мені, і всім, хто їде цим тролейбусом. Мені абсолютно начхати, бо я знаю, що майже ніщо не перевиховає цих дітей, що дві третини з них не доживуть до повноліття, не говорячи вже до старості, саме до тієї старості, коли безкоштовний проїзд у тролейбусі стане невід’ємною складовою тіла, коли, дивлячись на молодь, починаєш її ненавидіти не за те, що вона надто відверто зодягнута або не поступається тобі місцем, а тому, що ти старий, а вони молоді.